Вежа, вітер і вовки. Один день з людиною, яка стежить, щоб у мешканців Закарпаття не закінчилося телебачення

Перегляди:
1849
Автор:
Євген Спірін
Дата:
Вежа, вітер і вовки. Один день з людиною, яка стежить, щоб у мешканців Закарпаття не закінчилося телебачення

Михайло Мельниченко / The Бабель

Вежа «Красна» розташована на вершині гори Кінець в Закарпатті. Якби не вона, у селах біля підніжжя не було б ані інтернету, ані телебачення, ані мобільного звʼязку. Сергій Мустяце працює на вежі 22 роки — він піднімається на гору, щоб тиждень стежити за приладами та налаштовувати апаратуру. Там він живе в цілковитій самоті. Першого вересня Сергію доручили відключити аналоговий телевізійний сигнал для всіх каналів, окрім «UA: Перший». Другого вересня передавач «UA: Першого» згорів під час грози, позбавивши навколишні села єдиного телеканалу. Кореспондент theБабеля Євген Спірін провів sз Сергієм Мустяце два дні та дізнався, чи можна жити без телебачення.

1

Село Красна розташоване майже за 200 кілометрів від Ужгорода. Щоб дістатися до нього, треба змінити кілька автобусів, попуток і пройти пішки. Прямого рейсу в село немає. Найближчий центр — селище Дубове. Тут є супермаркет, ринок і автобусна станція. До Дубового можна доїхати з Тячева, автобусом або автостопом. Ми сідаємо на перехресті в бусик, навантажений овочами та пивом.

— Бачиш, «жендери» [поліцейські] стоять на дорозі. Пристебнись.

Водій фиркає в бік поліцейських, які вдивляються в номери його мікроавтобуса. У Дубовому пилко, останній раз дорогу тут ремонтували кілька років тому. Під колесами фур, які вивозять ліс, асфальт потріскався і лопнув. На зупинці біля пам'ятника загиблим солдатам стоять дві машини: «дев’ятка» і «Опель» з єврономерами.

— Куди поїдемо? Красна? Сто гривень. Менше не поїду, там немає дороги.

Вибору немає. Доведеться їхати за сто. Уже темнішає, а в гору йти мінімум три години. Сідаємо, проїжджаємо 12 кілометрів — і ось, заправка. Це останнє місце, де можна щось купити. Далі тільки гори, білки, кабани та дика м'ята. На заправці жінка махає.

— На вишку — це сюди.

Михайло Мельниченко / The Бабель

2

Звертаємо на путівець. Потік річки Тиси несе пластикові пляшки, пакети, кришки від унітазів та інше сміття — його в річку скидають місцеві жителі. 50 років тому в їхньому побуті не було пластику, вони ніяк не навчаться не смітити за своїм будинком. Поле, пасовище і дорога йдуть вгору. Гугл показує відстань — 2 700 метрів. Начебто йти 40 хвилин, але насправді виявляється, що доведеться повзти схилом 4 години.

Йти потрібно вздовж ліній електропередач. Іноді руки обдирає чагарник, іноді ноги провалюються в промоклу від дощу глину. Камені заскакують у кросівки, і тільки встигаєш зачепитися за який-небудь кущ. Через пару годин підйому Google показує: «Ви пройшли 1 000 метрів». Попереду ще двічі по стільки ж. Ноги ниють, тремтять руки, і дуже хочеться повернутися назад. Сергій Васильович періодично телефонує: «Ну, де ви там? Ця дорога для пенсіонерів».

Михайло Мельниченко / The Бабель

Темнішає, навколо кущі та чагарники, нічого не видно. Від гір віє холодом, під ногами все більше мокрої глини і гострих каменів. Ззаду відкривається краєвид — два селища в долині пульсують вогнями ліхтарів крізь хмари. Ще пару годин підйому — і я бачу вишку. Під нею будинок, дизельна станція і прожектор. Біля воріт гавкає Марта, маленька собака, народжена в горах.

На дверях папірець: «Дзвінок для виклику чергового». Двері не замкнені. Всередині будинку Сергій ходить у в'язаній шапці, кофті монтера і брюках. На вигляд йому не більше 55. Він незадоволений. Довелося чекати, а ще він відвик від людей.

— Корм ​​коту купили? Молодці. Але треба було брати сухий. Овочі принесли? Я ці помідори й огірки ніколи не тягну, в них сама вода. Хліб навіщо принесли? Я у себе в грубці роблю не гірший. Могли б подзвонити, я б розповів, що купити.

Ніяково. Тупцюємо в коридорі.

— Гаразд, там вода нагрілася, йдіть купайтеся. Що значить як? Береш тазик, кухлик, стаєш дупою до села і кричиш: «Карпааати!» І ллєш на себе окріп.

3

Сергій народився в Молдові і з дитинства хотів бути авіатором. Закінчив університет, потрапив за розподілом до Дубового, на Закарпаття. Тут був вертолітний завод і гори — другий об'єкт любові в його житті, після літаків. На заводі він отримав посаду старшого інженера. З того часу минуло 30 років, але згадувати про свою першу роботу йому боляче. За будь-якої нагоди він говорить лише про вертольоти й авіацію. Описує деталі, механізми, як їздив у Москву й намагався зробити так, щоб завод не розпиляли на метал. Не вийшло.

— Мене так привчили: навіть якщо ти напартачив у схемі, але все виглядає красиво, значить, і спрацював на славу. Я на вишці намагаюся все робити акуратно, а не просто так, намотав проводів і напаяв абияк. До мене тут жили майстри. Не будиночок був, а хтозна-що. Це я привчив усіх сортувати сміття, мити посуд не в тазику з жиром, а миючим засобом, і роззуватися, коли в спальню заходиш. Перше, що зробив, — дошку. Хлопці продукти різали на шматку ящика. Така в нас війна була. Але впорався.

Михайло Мельниченко / The Бабель

У будинку багато кімнат, але зайняті вони залізними шафами з миготливими лампочками: передавачами та трансляторами. Житлове приміщення невелике. Спальня з двома сітчастими ліжками і грубкою. Дерев'яна лавка, пара стільців. На грубці стоїть опудало лисиці. У кутку один на одному — телевізори. На екрані верхнього — політичне шоу, депутати кричать один на одного. Сергій йде по паяльник.

— Раніше як було? Щось зламалося, у тебе є 24 години. Не можеш полагодити, кинув на горб і побіг униз. Бувало, три-чотири рази за день. Одного разу я тут на місяць застряг після повені. Потрібно було відновити зв'язок. Лежать опори, зв'язку немає. А вони в таких місцях впали, що туди не дійдеш. Ми тоді тягнули радіорелейний зв'язок. Зараз кажуть, це не потрібно, давайте оптоволокно проведемо. Так, якщо стовп впав, — пішов, провід скрутив — зв'язок є. А оптоволокно ти так не скрутиш. Нічого їх повінь не навчила.

Михайло Мельниченко / The Бабель

Восени 1998 року п'ять днів поспіль на Закарпатті йшли зливи. Через це 5 річок вийшли з берегів, 120 сіл затопило, 17 людей загинули, а ще 20 тисяч переселили. Тоді дістатися до вишки було практично неможливо. Команда Сергія місяць лагодила апаратуру на станції.

— Ну ось, уявімо, що світла немає, як в 98-мому. А у мене акумулятори. Їх вистачає на 48 годин. Через дві доби район буде без зв'язку. Повністю. От і все. Один раз був ураган, так тут повалило опори. Два місяці нагору з Дубового ходив плаваючий транспортер. Картина дивовижна! Їде транспортер, а на ньому 50—60 людей, кози, свині, мішки. Наче місцевий трамвай.

У коридор заходить кіт. Сергій лізе в кишеню й кидає йому частування. Кіт бере з підлоги несподіваний подарунок і ховається під диван.

Михайло Мельниченко / The Бабель

4

Біля спальні — маленька кухня і приміщення з продуктами, шафами для одягу, полицями для посуду та раковиною. Над раковиною саморобний бойлер. Щоб потекла вода, потрібно натиснути ледве помітну педаль на підлозі.

На вишці часто бувають туристи. Деякі забрідають випадково, тому що звернули не на ту стежку, деякі тиняються горами й заходять у гості.

— Якось під Новий рік виходжу курити, а за сараєм трясеться обмерзлий турист. Заблукав. Я кажу: «Заходь». А він: «Я не один». Зайшли — хлопець і чотири дівчини. Відпоїв їх, відігрів. Знову йду курити. А там знову стоїть тіло в темряві. Інша група: чотири хлопці і дівчина. Їх теж прийняв. Сидимо в цій кімнаті, за вікном сніг, вітер виє, а у нас тут шум, спальники на підлозі, сміх, усі перезнайомилися. Усі разом вони й пішли наступного дня. Через пару років стукають у двері. Відкриваю, а там — ті хлопці та дівчата, усі до мене приїхали. Переженилися. У деяких діти. Досі з ними по телефону розмовляю.

Ми ледве піднялися на гору в звичайну погоду. Як же сюди діставатися взимку? Сергій закурює.

— Узимку тут важко. Я, бувало, виведу зміну, пройдемо четверту частину по пояс у снігу, темніє. Повертаємо назад. Наступного дня по натоптаному вже можна пройти половину. І так — поки до будиночка не доберемося. Ходимо так: один попереду топче сніг і робить коридор. У нього нема рюкзака. Ми за ним, з рюкзаками.

У рюкзаках їжа і все, що знадобиться нагорі. Продукти сюди ніхто не привезе. Нагорі — тільки вишка, вітер і вовки.

Михайло Мельниченко / The Бабель

5

Сергій колупається в якихось деталях з паяльником у руках. В'язана шапка сповзла на лоб. Собака Марта лежить на підстилці.

— Нам сказали відключити аналог, так у селах телевізори тепер вкриваються пилюкою. Дали завдання: залишити «UA: Перший». Так у мене передавач згорів після грози. Лагоджу, щоб хоч один канал у людей залишився. Як їм новини дізнаватися? Та й взагалі, телевізор потрібен. Включив, він тобі бубонить. Начебто ти не сам уже.

У сусідній кімнаті на повну гучність працює телевізор. Депутат Вадим Рабинович кричить в ефірі NewsOne: «Та яка Європа? Яка Європа? Кому це треба!» Господар вишки згадує, як йому дзвонили під час Революції Гідності.

— Прислали телефонограму: «Посилити пильність і охорону, провести інструктаж». Я в журналі написав: «Кіт проінструктований».

Михайло Мельниченко / The Бабель

Справді, кому прийде в голову захоплювати вишку — сюди навіть дістатися важко. Але Сергій це місце не вважає «будинком відлюдника». Для нього робота має романтичний присмак. Вдома його підтримують.

— Я коли на вертолітному працював, тут дівчата в гуртожитку жили, з педінституту. Були там чотири подружки. Одна мені якось електроплитку принесла лагодити. Потім фен. Потім ще щось. Весь час усе лагодив. Так і одружилися. Адже вона зразу знала, що я не зможу без усієї цієї радіоелектроніки. І ось, завод вертолітний загнувся, а я сюди потрапив.

Сергій зустрів на вишці чотири Нові роки і кілька днів народження. Сім'я святкувала з ним.

— Мені найбільше подобається, що внизу кожен день біганина. Хтось копійку урвати хоче, ремонти, городи, магазини, машини. Постійна метушня. Ми ж не так розвинені, щоб не думати про їжу та одяг кожного дня. А тут я можу. Спокій.

На годиннику — за північ. Пора лягати спати. О сьомій ранку в Сергія перекличка з іншими вежами. Він лягає на одне з ліжок, фотограф на інше, я на розкладачку. Наді мною нависає усміхнена лисиця. Сергій повертається на бік.

— Ти її не бійся. Вона домашня. Не вкусить.

Михайло Мельниченко / The Бабель

6

Рано-вранці, після переклички, Сергій знову щось паяє, прикручує і закручує. Хоче швидше полагодити передавач для єдиного каналу. Усі деталі в нього є, але потрібен час. Ми швидко збираємося. Спускатися вниз легше — години дві. Потім на попутках до Тячева і звідти до Ужгорода.

— Якщо все буде добре, за пару днів упораюся. А потім і зміну здавати. Приїжджайте влітку і взимку, мене не буде, то напарники будуть. У нас тут добре, красиво. Завжди раді.

Спускаємося вниз, за півтори години нарешті бачимо село. Воно зовсім невелике. Вишка звідси — ледве помітна пляма на вершині гори. Біля магазину — місцева мешканка. Запитуємо, звідки можна зловити попутку.

Михайло Мельниченко / The Бабель

— А ви біля заправки станьте. Там хтось підбере. Або фура їхати буде, або в церкву хто. А ви де були? На вишку ходили? Мертва вона тепер, вишка ваша. Толку від неї? Жоден канал не показує. Що вони там роблять? За погодою стежать? Зовсім нудно без телевізора.

Біля заправки ніхто не хоче зупинятися, машини проїжджають повз, водії фур навіть не дивляться в наш бік. Нарешті пригальмовує старенький «Пежо». Сідаємо, розповідаємо водієві, де були. Він киває головою.

— Шкода, звичайно. Хоч «УТ-1» був [після реформи «UA: Перший»], раніше його ніхто не дивився, а тепер усі стали. Але і його зараз немає. Полагодить — знову дивитися будемо. А то станеться щось у країні, а ми й не дізнаємось у цій глушині.

Через два тижні концерн РРТ вимкнув сигнал каналу «UA: Перший» за борги. Через недофінансування їх було нічим гасити. Такі місця, як Дубове, залишилися без телебачення.


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Хочу видалити тату. Що порадите?

Автор:
Олександр Міхедов
Дата: