Компартія піклується про вас, але за портрет Далай-лами — вʼязниця. Репортаж із закритого Тибету. Частина 1

Автор:
Євген Спірін
Дата:
Компартія піклується про вас, але за портрет Далай-лами — вʼязниця.  Репортаж із закритого Тибету. Частина 1

Євген Спірін / the Бабель

Тибет — один із найбільш закритих для відвідування куточків світу. Турист туди не потрапить без спеціального дозволу, що коштує більше тисячі доларів і дає можливість подивитися на столицю Лхасу. Виїхати за неї без ще одного платного дозволу не вдасться, а подорожувати Тибетом доведеться із супроводом або з делегацією. У травні 2018 року уряд Китаю вперше пустив до Тибету групу українських журналістів. Мета поїздки — показати їм, як Китай інвестує в розвиток регіону, як бореться з бідністю та підтримує місцеву культуру. Поїздка тривала 12 днів під наглядом спецслужб і політиків різного рівня. Журналіст Євген Спірін побував там.

Лхаса

Столиця Тибету Лхаса розташована за чотири години польоту від Пекіна, або за 40 годин їзди потягом. Діставатися до неї майже через весь автономний округ. Ще в Пекіні до делегації приставили кількох людей. Вони відрекомендувалися журналістами, які «теж не бували у Лхасі». Ці люди супроводжуватимуть нас протягом усієї подорожі — майже два тижні в Тибеті.

Літак сідає в новому аеропорту, звідси до столиці побудували швидкісне шосе. Китайці з супроводу дуже пишаються ним і розповідають, що ще 15 років тому тут блукали яки та практично не було електрики. Найбалакучіший із них — Юрій, він навчався в Хабаровську, тому вільно розмовляє російською.

— Наша Компартія піклується про мешканців Тибету: будує дороги, проводить світло, відкриває школи. Цю магістраль зробили недавно. Тепер ми можемо дуже швидко доїхати до готелю у Лхасі.

На виході з аеропорту нас зустрічають місцеві жителі — англомовні тибетці зі значками компартії. Щоб спілкуватися з туристами, їх спеціально навчають особливих правил. Вони вручають ходак — білий шовковий шарф, один із буддійських символів. Ми розсаджуємося в спеціальні автобуси та виїжджаємо на шосе. Через кожен кілометр висять прапори Компартії, а на горах уздовж дороги — слогани з червоних ієрогліфів.

Лхаса розташована на висоті 3500 метрів над рівнем моря, тому тут, як і в інших частинах Тибету, швидко розвивається гірська хвороба. Уже за півгодини стає важко дихати, ніби несеш мішок картоплі на 11-й поверх. Тому скрізь, навіть в автобусах, встановлені балони з киснем.

Євген Спірін / the Бабель

Готель знаходиться поруч із Поталою, колишньою резиденцією Далай-лами. Фактично Тибет здобув незалежність від китайської імперії в 1913 році, за Далай-лами XIII — він видав відповідну декларацію. Після Другої світової війни в Китаї почалася громадянська війна, до влади прийшла комуністична партія. Між арміями Тибету та Китаю сталися зіткнення, але уряди обох країн підписали акт про співпрацю. А в 1951 році армія КНР увійшла до Лхаси. Тибет втратив незалежність і став «Автономним округом Тибет» у складі Китайської Народної Республіки. Уряд Далай-лами XIV був змушений залишити територію країни та втекти в Індію, де перебуває донині.

З готелю чудово видно дах Потали, але Юрій попереджає: «Вам, ясна річ, хочеться погуляти та все роздивитися. Це буде ввечері, а зараз навіть не думайте виходити: краще лягти та полежати, інакше гірська хвороба скосить вас дуже швидко».

Частина групи розбрідається вулицею, що навколо готелю. Увечері на прогулянку вони вже не вийдуть.

Євген Спірін / the Бабель

Потала

Удень на вулицях майже немає людей: пече сонце, місцеві жителі кутаються в чорний і білий одяг, як бедуїни, залишаючи тільки прорізи для очей і носа. Усі виповзають під вечір: грати в доміно та пити чай з маслом.

Місто поділене на дві частини. Нова — з багатоповерхівками, у старій нетрі, одноповерхові будинки та вузькі вулиці. У палаці Потала все ще існує монастир, де живуть монахи. Він схожий на музей — люди у помаранчевих накидках вітають паломників і відвідувачів-китайців. Навпроти палацу побудували величезну площу. Посеред неї — пам'ятник зі скульптурами робітників і колгоспників, які бадьоро тягнуть сапи й рушниці вгору, поруч чатовий. Тут же величезний портрет китайського лідера Сі Цзіньпіна та щити з червоним обличчям солдата в вушанці з зіркою на лобі. З колонок лунає патріотична китайська музика.

Євген Спірін / the Бабель

Поїздка збіглася з тижнем Сагадава — святом народження, просвітлення та смерті Будди. Наш супровід стурбований, бо в натовпі складно встежити за контактами з місцевими. Юрій інструктує.

— Нещодавно Тибет був рабським краєм. Тут процвітало рабство, релігійні діячі тримали в суворій покорі все населення, забирали собі всі гроші, знущалися з селян. Тепер же Компартія дбає про цих людей, дає їм землю, роботу та не забороняє молитися. Ми відкриваємо монастирі та школи, даємо гроші на розвиток культури Тибету.

Юрій не уточнює, що тут заборонено зберігати прапори незалежного Тибету, а за портрет Далай-лами XIV та книги з його настановами — саджають у в'язницю.

У день свята, незважаючи на палюче сонце, на вулиці не проштовхнешся вже з шостої ранку. Паломники з Тибету, усього Китаю та інших країн їдуть до Лхаси проходити Кору — піші круги довкола священних місць. Одним із них і є Потала. Тільки після Кори можна зайти всередину.

На всьому шляху нас ведуть «гіди». Їх стало ще більше, у Юрія підкріплення. Попереду йдуть чотири чоловіки, дві жінки та кілька студентів, «які цікавляться буддизмом». Усі вони, звичайно ж, екскурсоводи та журналісти, утім, скоро розумієш: кожен з рацією. Серед паломників такі ж «гіди»: вони спрямовують натовп, періодично відсікають когось, відтісняють або відводять убік.

Євген Спірін / the Бабель

Біля воріт монастиря черга, до хвоста якої прилаштовуються нові групки людей: у них у руках барабани, термоси з воском, чай з маслом у бідонах і пакети з дрібними купюрами. Тут же ченці з інших монастирів — однією рукою крутять барабан, іншою постять відео в Wechat. У Китаї немає виходу в світовий інтернет. Формально, звичайно, є, але тут свій гугл, свій ютуб, свої месенджери. Усе це об'єднано в Wechat — мультиплатформу, через яку навіть роблять покупки в вуличних торговців. У користувачів Wechat є персональні номери, за якими легко відслідковувати пересування людини, історію її витрат і листування.

Усередині Потали дивно: житлові кімнати, вівтарі, ступи з прахом далай-лам минулих століть, чаші, свічки, пантеони різних істот із золота, прапорці, сувої з літописом. І тут же в рожевих накидках на пуфах сидять ченці. Вони спостерігають за тисячами ніг, які проходять через їх будинок. Поруч з кожним артефактом вивіска китайською. Тут же коробки для грошей. Люди можуть кинути 10 юанів і взяти при цьому 9, а один залишається монастирю. Іронія: на всіх купюрах портрет Мао, його обличчя на кожному сантиметрі палацу.

Євген Спірін / the Бабель

Натовп повільно рухається, люди схиляють голови, бубонять молитви. То тут, то там з'являються люди, які не моляться, а тримають у руках зошити та записують туди чутки... На святах і в храмах багато відвідувачів, дехто може обговорювати щось заборонене чи висловлювати симпатію до уряду, що у вигнанні. Усе це фіксується та надсилається до комітету безпеки. Туди ж передають дані з численних відеокамер.

Наші «гіди» не дають надовго зупинятися: «Товаришу, стояти не треба, не заважайте, не затримуйтесь, не бажано, не фотографуйте». Вони постійно тримають групу в напруженні та скеровують її за потрібним маршрутом. Я намагаюсь крадькома сфотографувати двох ченців. Один з них помічає, посміхається та спеціально позує. Він у помаранчевій накидці, у якийсь момент піднімає її від підлоги — на ногах новенькі New Balance. Монах посміхається ще ширше. Юрій тягне мене за лікоть: «Товаришу, не стійте».

Євген Спірін / the Бабель

У внутрішньому дворі дозволяють поспілкуватися зі «звичайним» ченцем, вітер тріпає полами накидки: під нею — значок компартії. Питаю: «Як ви ставитеся до Далай-лами?»

«Звичайний» чернець стає у стійку струнко й чеканить: «Ми вважаємо, що Тибет — це частина Китаю, тому кожен, хто виступає за сепаратизм, — ворог. Далай-лама хоче розколу країни, ми не хочемо».

Юрій задоволено киває та веде нас до виходу. Повз проходять тисячі вірян, які вважають Далай-ламу святим: він перероджується з XIV століття, з моменту, коли буддизм потрапив до Тибету та став його релігією.

Площа Джоканг

У Лхасі розпал свята. Йдемо до храму Джоканг: тут димлять величезні печі для спалювання спеціальних трав, дим застилає вулиці. Торговці махають статуетками та намистами, діти радіють цукеркам, бананам і мандаринам, які належить роздавати з великого мішка. Окремо від усіх, ніби виділеною смугою, повзуть люди в обірваному одязі. У них на ногах і ліктях пов'язки з тканини. Це спеціальні молільники. Процес виглядає так: людина вимовляє три-чотири слова, а потім падає пластом на землю, проповзає кілька сантиметрів і знову встає, і все повторюється. Так вони можуть повзти з міста до міста місяцями. У деяких руки обдерті до крові.

Евгений Спирин

Усередині храму, навколо вівтарів і крамниць з амулетами товчуться паломники. Серед них помічаю кілька людей з раціями за спиною. Вони стежать за натовпом. Юрій каже: «У вас є 30 хвилин на шопінг і сувеніри. Але в межах храму». Ближче до іншого виходу ритуальні барабани для молитов, на хвилину затримуюся, роблю вигляд, що кручу їх, Юрій відвертається, а я пірнаю в арку. За нею вузька вулиця та ринок. Юрій не встигає проштовхатися крізь людей. На ринку мене легко впізнати в натовпі. Повертаю в одну вулицю, потім в іншу, намагаюся сховатися серед колодязів з будинків.

Один з провулків виводить на закритий майданчик. Посеред нього миють котли та чани від чаю з маслом. Тут же чоловіки й жінки танцюють двома колами, підколюючи один одного. Чоловік показує півня і співає, потім усі сміються, а йому відповідає представниця «жіночого кола». Навколо жодного «гіда»: лише місцеві — мешканці цих халуп, незрозуміло з чого зроблених. В одному з будинків замість фіранок тканина з двома драконами — такі самі на прапорі незалежного Тибету. Хоча й видно, що одяг далеко не новий, усі одягнуті святково. Англійської тут ніхто не знає. Більше того, вони не розуміють китайську — два різних алфавіти. Спілкуємося один з одним, як у грі «Крокодил», — жестами. Жінка кілька разів називає ім'я, але я не можу його вимовити. Півгодини вивчаю людей, їхні танці, куштую місцевий самогон. Дивлюся на годинник — час повертатися, напевно, мене вже шукають усім «КДБ».

Євген Спірін / the Бабель

Блукаю провулками, повертаюся до храму, мене хапає за руку злий Юрій: «Тут небезпечно, не можна ходити, ми чекаємо, ви затримуєте групу». Його колеги-«журналісти» явно перенервували, але намагаються цього не показувати. Щось передають по рації, і ми вже спокійно сідаємо в автобус. Наша англогомовна гід з автобуса по дорозі розповідає:

— Ви бачите, скільки радості у людей, вони можуть купити все необхідне на ринку, підтримувати свою культуру за гроші Компартії, плекати її, вчити своїх дітей та говорити своєю мовою. А ще 70 років тому тут було рабство. І тільки завдяки Компартії...

Не слухаю її — за вікном гори. Завтра ми їдемо у зразково-показовий колгосп «Щастя».

Євген Спірін / the Бабель

Ферма колгоспу «Щастя»

Від Лхаси до ферми не більше 20 хвилин. Тут ряди теплиць і виставка досягнень народного господарства: продають гриби, вино, горілку, одяг, коріння «для чоловічого здоров'я». Екскурсовод показує на порожні поля.

— Тут працюють кращі робітники. Усі — місцеві. Колись вони жили в хатинах без води та світла, що продуваються вітрами, без медичної допомоги, перебивалися заробітками, пасли яків. Їх батьки доживали максимум до 40 років. Але тепер Компартія дала їм роботу, їжу та нові будинки в колгоспі «Щастя».

— А де ж люди? Поля пусті.

— Вони саме пішли на обід у свої нові затишні будинки, які їм побудувала Компартія.

Поруч червоний слоган з великих ієрогліфів, гід перекладає: «Учора ти раб — тепер долі господар».

У колгоспі «Щастя» чотири вулиці, вони пофарбовані в зелений, жовтий, синій і помаранчевий, що символізує пори року. А ще тут 365 будинків. Цікаво, що вони робитимуть, коли мешканців побільшає? У центрі — головна площа та будинок культури. На ньому портрет Мао і Сі Цзіньпіна. Голова колгоспу розповідає про минуле місцевих та про те, як їм зараз добре живеться. На вулицях порожньо. Будинки майже всі однакові: зроблені з тонких дощок, з дерев'яними вікнами, свіжопофарбовані, біля багатьох дверей видно плями фарби, ніби фарбували напередодні. У дворах не видно дров, газ сюди не провели. У Тибеті великі перепади температури, як тут вижити взимку на крижаному вітрі без опалення — незрозуміло.

Євген Спірін / the Бабель

— А зараз ми відвідаємо будинок найзвичайнішого селянина, який ще кілька років тому жив у горах і їв, що трапиться. Ви можете самі переконатися, що Компартія дбає про жителів Тибету. Вибирайте будь-який будинок і сім'ю, усі живуть добре.

— Я хочу піти он до того, дальнього.

— Дальній — добре, але підемо в будинок номер 11. Вони тут усі однакові. Різниці немає.

У будинку два поверхи. На першому вітальня та велика кімната з шафою і ліжком. На полицях стоять портрети Мао, Сі Цзіньпіна та інших вождів. У вітальні телевізор і DVD-плеєр. Гід розповідає:

— Колись тут не було електрики, а тепер є все необхідне і навіть хороша побутова техніка. Робітники можуть дивитися нові фільми та новини. А тепер ходімо на другий поверх, пообідаємо з господинею дому традиційними стравами, які тут їдять щодня.

Я заглядаю за телевізор: він нікуди не підключений, штекер бовтається, обплутаний павутиною, а за ним немає розетки. Дисків із фільмами теж не видно. На другому поверсі також дві кімнати. В одній накритий довгий дерев'яний стіл, за ним сидить літній чоловік і його дружина. На столі — варені яйця, картопля, самогон, шматки кісток з м'ясом яка. Господиня схоплюється з-за столу та вітає нас.

— Спасибі Комуністичній партії Китаю за цей дім і їжу. За те, як ми тепер вільно живемо під власним дахом.

Євген Спірін / the Бабель

До їжі вона не доторкнеться. Розмова нудна, знову про рабство і сепаратизм Далай-лами, який «хоче відокремити Тибет від Китаю». Господиня зрідка поглядає на наш «супровід». Дехто з них щось пише у своїх блокнотах.

Населення «Щастя» не сплачує за будинки та комунальні послуги, отримує від держави гроші. Більше того, весь Тибет — це офшорна зона, його мешканці не вносять податки, якщо розпочинають власну справу. На малий бізнес гроші виділяють з казни. Повертати їх не потрібно. І ферма, і це селище — частина програми зі стабілізації в регіоні. Один з останніх великих заколотів був тут у 2008 році. Тоді вбили більше 70 осіб, 6500 тибетців опинилися в тюрмах. З того часу уряд Китаю серйозно взявся за контроль місцевого населення. Кочовиків переселяють з гір у такі селища, розділяючи родини та зменшуючи можливість змовитися. А грошима та іншими благами підвищують лояльність до Пекіна. Гід пояснює:

— Це наша програма з подолання бідності. Ми розселяємо мешканців далеких районів по містах і нових зразкових селищах. У 2017 році ми переселили 300 000 людей.

Представники однієї родини або групи можуть потрапити в різні кінці Тибету: у новому оточенні складно швидко розповісти про свої погляди. До того ж поруч може бути й людина зі служби безпеки.

Виходжу на вулицю — селище порожнє. Більше половини будинків — із навісними замками на дверях. Деякі недофарбовані. Ззаду підходить Юрій.

— Юрію, а де всі люди, які пішли з ферми на обід?

— Як де? Вони поїли та пішли назад на ферму.


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

На трасі Київ—Житомир у 80-х відкрили унікальний художній музей. theБабель першим публікує знімки з відкриття, знайдені в його підвалі

Автор:
Лєна Ковальчук
Дата: