Інна Ірискіна, 41 рік, кандидат технічних наук, координаторка транс-напряму ГО «Інсайт»
Приблизно у 13 років я почала уявляти себе дівчинкою: потайки залазила в мамину шафу, приміряла її одяг. Спершу це було певною грою, але я одразу зрозуміла, що про неї краще нікому не розповідати. Потім це розуміння підтвердилось: мама застукала мене, коли я приміряла її блузку, і сказала: «Я не знаю, що це, але щоб цього більше не було». Після цього я намагалась більше не переодягатися, якось стримати в собі цей потяг.
У 23 роки я знайшла в інтернеті групу підтримки для трансгендерних людей — її організувала жінка-транс, яка вже вчинила перехід. Тоді мене кидало в ейфорію від розуміння, що є й інші такі люди, що з «цим» можна жити. Мені здавалося, що я все поясню рідним і все буде гаразд. Але моя мама почала говорити, що ці люди затягують мене до секти, щоб я перестала з ними спілкуватись.
Згодом вона дозволила мені переодягатись у бабусиній квартирі, куди ми періодично їздили на вихідні. Але натомість я повинна була припинити спілкуватися з трансгендерною спільнотою. Тоді я була залежна від мами — вона хворіла на рак. Я не хотіла їй суперечити. У ті моменти, коли я приходила у квартиру, вдягала жіночий одяг, робила макіяж, я була дуже щасливою.
Через деякий час після маминої смерті я переїхала в бабусину квартиру, жила з двома подругами, які нормально ставились до цього. Ми разом їздили на ринок купувати мені одяг. Через деякий час я почала виходити на вулицю, прогулювалася парком.
Потім почала ходити в кіно в жіночому одязі. Мені це подобалось — навколо були люди, але вони мене не бачили через темряву
Одного разу я поверталася з кінотеатру, і мене вистежили двоє підлітків, стали насміхатися, загнали на автобусну зупинку, і ми почали битись. Вони вкрали мою сумочку з грошима, документами, фотоапаратом і втекли. Спершу я думала звернутись до міліції, але потім вирішила, що може бути ще гірше. Боялась, що якщо розкажу про все в міліції, це пошириться, про це дізнаються на моїй роботі.
Інцидент з бійкою став для мене рубіконом, коли я вирішила йти далі, бо як би я не вдягалась, було видно, що я чоловік. Я зрозуміла, що варто наважитись на гормонотерапію.
Мій перехід відбувався маленькими кроками. Я почала вживати гормони і носити на роботу певні аксесуари з жіночого гардеробу. Щоразу, коли до мене зверталися на вулиці як до дівчини, я відчувала підйом. На роботі спершу, мабуть, нічого не помічали, а якщо й помічали, то нічого не говорили. Приблизно за півроку я розповіла про все керівництву. Вони це сприйняли цілком нормально. Мій шеф навіть сказав, щоб я зверталась, якщо буде потрібна допомога.
Ще через кілька місяців я зовсім перейшла на жіночу роль. 8 березня я прийшла на роботу вже цілком як жінка. Ні для кого на роботі це вже не було шоком. Усі сприйняли нормально. Я досі там працюю.
Костянтин Стрілець / «Бабель»
Себастьян Романов, 23 роки, студент, вивчає туризм
Я з дитинства відчував, що всередині в мене «одне», а назовні — «інше». Я дружив з хлопцями, мені подобались дівчата. Спершу думав, що я лесбійка. Але я зрозумів, що це не те, бо в мене була дисфорія, тобто мені не подобалось моє тіло, не подобалось, коли до мене ставились як до дівчини. Батьки ні про що не здогадувалися. З мамою в мене були дуже складні стосунки — ми постійно сварилися. З вітчимом також — він багато пив.
У 16 років я вперше прочитав про трансгендерність в інтернеті. Коли побачив, скільки коштують операції зі зміни статі, був шокований. Це здавалось нереальним і дуже пригнічувало.
Я кілька разів намагався себе вбити: хотів стрибнути з даху, перерізати вени, але в останній момент мене рятували рідні люди
Коли у 2014 році почалась АТО, я став учасником волонтерського руху, який допомагав військовим. У певний момент захотів поїхати служити парамедиком. Спершу думав про добровольчий батальйон, потім — про офіційну службу. З різних причин мені це не вдавалося три роки. У 2017-му мені запропонували піти в «Азов» навідником БМП [бойова машина піхоти], без попереднього навчання. Вони тоді стояли на лінії зіткнення, і я розумів, що буду просто гарматним м’ясом. Сказав, що мені потрібно підлікуватись і я перетелефоную.
Коли я закінчив розмову з командиром «Азову», мені прийшло повідомлення, що мене схвалили в «Шелтер» [притулок для ЛГБТ-людей, що опинились у складній життєвій ситуації]. Я подався туди, бо мені було складно жити з мамою та потрібно було оформити діагноз [щоб змінити документи, трансгендерним людям потрібен діагноз психіатра, що засвідчує їхню трансгендерність]. Я хотів отримати диплом про закінчення університету вже з новими документами.
Від пропозиції «Азову» я згодом відмовився, бо бачив багато військових, які відкрито ображали і зневажали ЛГБТ-людей, і поїхав у «Шелтер». Там почав гормонотерапію. Зміни були помітні вже після перших уколів: змінився емоційний стан, додалась фізична сила. До першого уколу я міг відтиснутись від підлоги максимум чотири рази, після нього — десять.
Костянтин Стрілець / «Бабель»
Мамі спершу нічого не розповідав, бо у неї завжди були гомофобні погляди. У підлітковому віці я довго намагався пояснити їй, що мені подобаються дівчата. Тоді вона з цим частково змирилась. Про те, що я трансгендер, вона дізналась випадково і запитала: «Тобі ж не перестали подобатись дівчата?» Я кажу: «Ні, мамо, орієнтація ж не змінюється». Вона така: «Ну слава Богу, а то б я не пережила, якщо б виявилося, що ти гей».
Вітчиму прийняти це було важче. Він сказав, що почне звертатися до мене як до чоловіка, тільки коли я «прийду до нього і вивалю йому на стіл [чоловічий статевий орган]». Утім, вітчим з нами вже давно не живе, тому це не дуже важливо.
Цього року я змінив документи. Тепер мені потрібно стати на облік в Міністерстві оборони й отримати військовий квиток — без нього я не зможу ні навчатись, ні працювати. Це зробити виявилось проблематично. У військкоматі мені сказали, що їм потрібне додаткове підтвердження мого діагнозу. Сказали, що мені потрібно буде полежати місяць у психлікарні, щоб отримати військовий квиток. Мене це розізлило: яке ще може бути підтвердження, якщо у мене нові документи? Ця ситуація мене дістала. Я думаю над тим, щоб виїхати з України туди, де ставлення до ЛГБТ-людей краще, ніж тут.
Анастасія-Єва Домані, 39 років, правозахисниця та активістка ЛГБТ-руху
Я з дитинства мріяла бути жінкою. Пам’ятаю, як замолоду заходила в магазин жіночого одягу і приміряла блузки, а продавчині були настільки налякані, що викликали охорону або поліцію. Кожного разу це було для мене настільки стресовим моментом, що я не виходила кілька днів з дому після такого «шопінгу».
Але серйозно я задумалась над «переходом» вже в років 36, коли була одружена й мала доньку. Я не сказала дружині одразу все як є. Спершу запитувала, чи вона не проти, якщо вдома я вдягатимусь так, як хочеться. Вона сприймала це як елемент інтимної гри, але згодом почала щось підозрювати.
Тоді я іноді відвідувала такі собі зустрічі трансгендерних жінок. Ми зустрічалися, щоб поговорити про побутові проблеми, щоб побути собою: переодягнутись у свій «образ», пофотографуватись. Але я не могла пояснити дружині, для чого я туди ходжу, тому брехала, що їжджу в відрядження. Жінка з часом почала підозрювати щось погане: думала, що на цих зустрічах ми влаштовуємо оргії. Тоді почалися критичні складнощі у наших стосунках.
Згодом я прийняла рішення пройти гормональну терапію.
Дружина сказала, що я можу перевтілюватись у дівчину, але це не повинна бачити наша донька. Тобто при ній я маю бути «батьком»
Я погодилась. Усе було гаразд, поки одного разу я не дізналася, що дружина познайомилася з якимось іноземцем на сайті знайомств. Коли я це побачила, усередині все обірвалось.
Дружина з дочкою зараз живуть окремо. Пережити їх переїзд мені було дуже складно — я плакала день і ніч. Але зараз ми нормально спілкуємось, я бачуся з донькою.
Нещодавно мені вдалося змінити документи, але мої батьки досі не знають, що я трансгендерна жінка. Моя мама іноді купує мені чоловічі светри. Я часто намагаюсь підібрати слова, щоб усе розказати батькам — вони в мене чудові, проте досі не можу цього зробити. Мабуть, проблема в мені, у моїй невпевненості.
Після «переходу» я перестала спілкуватися з усіма своїми друзями і навіть багатьма родичами. Багато років я була учасником руху «Ультрас». Коли деякі з них дізналися з телесюжету, що я стала жінкою, то почали писати негативні пости про це в Facebook. Я намагаюсь усе це не читати, щоб не руйнувати свою психіку.
Зараз я мрію дозняти документальний фільм про трансгендерних людей та отримати наставництво над дитиною з дитячого будинку. Удочерити чи всиновити дитину трансгендерній людині неможливо. Наставництво отримати теж складно, але я хочу спробувати.