«Ходиш з цими патлами, тому і ставитися до тебе будуть абияк». Семеро дорослих розповідають про те, як школа вплинула на їх звички

Автор:
Тома Балаєва
Дата:
«Ходиш з цими патлами, тому і ставитися до тебе будуть абияк». Семеро дорослих розповідають про те, як школа вплинула на їх звички

Carlos Martinez / Unsplash

В Україні шістнадцять тисяч шкіл, де працюють майже півмільйона вчителів. У минулому році дипломи про повну середню освіту отримали двісті тисяч учнів. Кореспондент «Бабеля» Тома Балаєва поговорила з сімома дорослими людьми, які, окрім диплома, забрали зі школи комплекси і фобії. А потім запитала психолога Катерину Гольцберг, що з усім цим робити.

Діана Давитян, 22 роки, піарниця

Директорка нашої школи була схиблена на шкільній формі і зовнішньому вигляді учнів. У неї була стрижка «каре», і вона постійно говорила, що ділові жінки не ходять із розпущеним волоссям. Я неохоче носила форму, але волосся залишала розпущеним. Тому ми з нею постійно сварилися. Вона намагалася мені щось довести, казала: «Ти бачила хоч одну бізнес-леді, яка ходить із розпущеним волоссям? Ні! А ти ходиш з цими патлами, тому і ставитися до тебе будуть абияк». Я відповідала, що це неправда, але в голові її слова відклалися.

Зараз, коли я йду до свого начальника з розпущеним волоссям, мені здається, він думає, що я маленька несерйозна дівчинка. В голові у мене навіть лунає верескливий голос директорки. А із зібранним волоссям відчуваю себе з ним на рівних. Розумію, що зачіска не має значення, але нічого не можу з собою вдіяти.

Анна, 25 років, репетитор

Вчителька з біології дуже не любила, коли діти відпрошувалися на уроці в туалет. Вона завжди питала: «Куди? Навіщо? Ну, йди». В кінці уроку могла навмисно запитати учня про те, що вона розповідала, поки його не було. Він не знав відповіді, і вчителька робила зауваження: «Треба менше гуляти, незрозуміло куди виходити. І взагалі, всі свої справи вирішуйте на перерві». З часом я перестала відпрошуватися на уроках. Не тільки у цієї вчительки, але і в більш лояльних викладачів. Було страшно: а раптом я вийду, потім повернуся, вчителька запитає мене про щось, чого я не знаю.

Зараз, коли я приходжу в гості або на нову роботу, на зустріч у кафе або кудись ще, все одно намагаюся сходити в туалет або до, або після заходу. Борюся із собою, але перша думка все одно завжди: «Я не можу піти, треба потерпіти».

Ще один неприємний спогад зі школи пов'язаний з джинсами. Завуч нашої школи їх не любила. Причини завжди були різні. Вона казала: «Знаєте, хто носить джинси? Американські двірники». Або: «На Заході джинси — одяг для тих, у кого немає грошей на нормальні речі». Або: «Ви учні престижної школи, соромно в такому ходити». Довгий час я відчувала себе неповноцінною, коли вдягала джинси. Приходила на дискотеку в них, бачила там дівчинку в сукні і думала: «Вона гарна, а я виглядаю смішно і безглуздо».

Це пройшло, коли після десятого класу я поїхала на навчання в США. Спочатку мене здивувало, що там всі ходять у джинсах. Потім мені на день народження подарували сертифікат в магазин джинсів. Мене це не те щоб образило, але зачепило. А потім все пройшло само по собі. Хоча досі відчуваю себе трохи ніяково, якщо виходжу на вулицю в джинсах.

Олександр Синящик, 30 років, менеджер з продажу

В перший клас я йшов із радісним передчуттям — нові люди, портфель, зошити. Було круто. Я відразу став відмінником, мені подобалося вчитися. В хаті було повно книг, мені вони були цікаві. Але в третьому класі потрібно було здати норматив з техніки читання. Я навчився читати швидко, швидше за всіх у класі. Але сенсу прочитаного не розумів, і бажання читати пропало.

Коли я став трохи старше, і в школі почали задавати серйозну літературу, ніхто не говорив, що тепер потрібно читати не швидко, а вдумливо. З усієї шкільної програми повністю прочитав тільки «Енеїду» — вона смішна і просто написана. Все інше починав читати, але мені відразу ставало нудно, і я кидав. Я погано запам'ятовував вірші, були проблеми з творами. Я досі не можу гарно розповісти історію.

Зараз я можу читати книги з мотивації або журнали, але художню літературу — як і раніше, ні. Для моєї дружини читати — наче пити дороге вино, а для мені — наче картоплю чистити. Просто процес і все.

Оксана Наумчук, 22 роки, волонтер в Музеї єврейської історії в Аушвіці

Коли мені було років дев'ять-десять, я ходила на курси англійської. До нас на заняття повинен був завітати британець, і вчителька сказала: «Ставте йому питання, але стежте за помилками. Британці дуже прискіпливі». Все заняття я просиділа мовчки. Питання так і не поставила, бо боялася запитати неправильно.

Після цього багато років я боялася розмовляти з носіями мови. В минулому році я поїхала за кордон брати участь у волонтерському проекті — проводити екскурсії в Музеї єврейської історії в Аушвіці. Після першої групи американців плакала. Мені здавалося, що все пройшло дуже погано. З часом американців боятися перестала, але британських груп все одно уникала. Мала стереотип про те, що вони чіпляються до помилок.

Взимку мені доручили провести екскурсію для групи британців, і я намагалася спихнути її на напарницю. Не вийшло. Я дуже переживала, перед екскурсією навіть попередила групу. Але все пройшло добре, і британці сказали, що в мене чудова англійська. Тільки після цього страх почав зникати.

Ольга Омельянчук, 27 років, журналіст

Коли я вчилася в сьомому класі, хлопчик з моєї школи викинувся з вікна. Це сталося на моїх очах.

Будівля школи була старою, дореволюційною, з високими стелями. Четвертий поверх — як сьомий у звичайному будинку. На підлозі паркет, у вихідні його натирали мастикою. Вона була яскраво-руда і намертво в'їдалася в усе. Якщо впав, то речі можна було викидати.

В той день я першою вийшла з класу в коридор на перерві і побачила хлопчика, який стояв і дивився у вікно. Потім розігнався і стрибнув. Коли він біг, під його ногами піднявся рудий пил від мастики.

Зараз я займаюся військовою журналістикою і часто буваю у військових училищах. У деяких підлогу й досі натирають мастикою. Не можу сказати, що вона мене лякає, але відразу перед очима постає той хлопчик.

Олена Галай, 24 роки, програміст

Історію в нашому класі викладали дві вчительки, і з обома я конфліктувала. У п'ятому і шостому класі мені подобався предмет, а потім я зрозуміла: вчу я його чи не вчу, оцінка все одно постійна — шість балів. Обидві вчительки не вміли пояснювати і подавали матеріал сухо — суцільні дати й битви. Ще вони не любили дівчаток і завжди занижували їм оцінки. Навіть у відмінниць стабільно був низький бал. Добрі оцінки ці вчительки ставили тільки донькам інших викладачів.

Поступово я перестала вчити історію, мене відвернуло від неї. Я не можу читати історичні книги і дивитися фільми, вони наперед здаються нецікавими і нудними. Я купувала і завантажувати книги з історії, намагалася слухати підкасти, дивитися відео. Але не можу нічого з собою вдіяти. Мені це нецікаво і неприємно. Я відразу згадую тих вчительок і їх ставлення.

Марія Мате, 22 роки, працює в клієнтській підтримці

Наша вчителька з англійської полюбляла організовувати вистави. А я в них брати участь не любила. З вистави про Попелюшку мені якось вдалося зіскочити, але тут вона вигадала інше — показ мод. Потрібно було продефілювати по сцені і розповісти щось про себе англійською. А потім журі (однокласники) нас оцінювало.

Я дуже не хотіла в цьому брати участь, але мама і вчителька змусили. Пам'ятаю, як я йшла в темно-синій спідниці і блузці, і мені було некомфортно абсолютно все: що я на сцені, що мене оцінюють, що на мені цей одяг. Після цього я майже ніколи не беру участь у заходах, де потрібно виходити на сцену.

Що робити дорослим зі шкільними травмами і як поводитися батькам учнів — пояснює Катерина Гольцберг, член Професійної асоціації дитячих аналітичних психологів.

Шкільні травми зараз стали мейнстрімом. Модно казати: «Я був травмований у дитинстві», і робити з цього «фішку». Але ми для того і стаємо дорослими, щоб змінювати своє мислення і самим керувати життям — носити джинси або ходити в туалет, коли хочеться. Завдання дорослого — подолати свої травми. Для цього можна піти до психолога або просто зрозуміти: те, що було у дитинстві, там і залишилося.

Батькам потрібно розмовляти з вчителями і пояснювати, яких правил дитина має дотримуватися, а яких – ні. Якщо дитина б'ється чи обзиває вчителя, це неприпустимо. Але питання фізіологічних потреб і зовнішності — не ті, в яких вчитель може обмежувати дітей, якщо батьки не делегували йому таку функцію.

Джерела

Дані про кількість шкіл, чисельність вчителів та випускників: Державна служба статистики України (ukrstat.gov.ua).


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Україна переходить з аналогового телебачення на цифрове. Як вибрати ТВ-тюнер?

Перегляди:
1104
Автор:
Олександр Міхедов
Дата: