«У Луганську працює український драматичний театр. Коли б ви знали, які там аншлаги». Монологи пʼяти жінок, які живуть за лінією розмежування

Автор:
Оксана Коваленко
Дата:

Женя Полосiна / Seri/graph

Окуповані території Донецької та Луганської областей уже чотири роки закриті для більшості українських журналістів. Що відбувається за лінією розмежування, можна дізнатися від родичів, із західних ЗМІ та повідомлень місцевих жителів у соцмережах. Кореспондент «Бабеля» Оксана Коваленко склала загальний список питань — про побут, освіту, ставлення до України, гроші та пропаганду. Улітку цього року пʼять жінок, які живуть у «ЛНР» і «ДНР», погодилися з нею зустрітися і поговорити на умовах повної анонімності. Ось що вони розповіли.

«Ми сприйняли втечу Януковича як зраду. Але його тут теж засуджували. Зараз мені більш симпатичний Бойко. Може просто ностальгія за минулим життям»

Їй близько пʼятдесяти. Народилася в невеликому містечку біля Донецька, отримала дві вищі освіти. До окупації в різний час працювала на промисловому підприємстві та на держслужбі.

Війна позбавила мене улюбленої роботи. Коли активізувалися обстріли, і на наших очах стали гинути люди, діти поїхали та відвезли онуків. Улюблениця нашої сімʼї німецька вівчарка збожеволіла від обстрілів, врятувати її не вдалося.

Я завжди цікавилася політикою. На неконтрольованих територіях доступні всі основні канали російського і українського телебачення. Я дивлюся «112 канал» і трохи «Росія 24». Читаю новини в інтернеті. Маючи життєвий досвід, я майже навчилася відділяти факти від фейків. Мені здається, мною маніпулювати через «блакитний екран» не вийде.

Київ кинув напризволяще місцеву владу ще в березні 2014 року, ще якийсь час вона намагалася виконувати свої функції. Але потім поставили Таруту головою області. Той нічого путнього не зробив. Людей теж кинули. Крім Ахметова, який організував автобуси для евакуації в найважчі дні й відправляв гуманітарну допомогу.

Під час обстрілів люди тікали, хто куди. У нотаріусів закінчилися бланки довіреностей на вивезення дітей. Україна перестала надсилати будь-які документи. Росія, не дивлячись на розбиті табори біженців, не приймала без правильно оформлених документів. Не було ветеринарних довідок, вивезти тварин було неможливо. Знаєте, що придумали? Вчили своїх вихованців відгукуватися на кличку. Підʼїжджає людина до кордону, випускає кота або собаку до митниці, переїжджає і вже з того боку кличе. Хто навчився — побіг. А якщо не пішов? Був період, коли багато [нічийних] тварин бігало.

Перестали платити пенсії, зарплати бюджетникам. Підприємства Ахметова ще якось платили. А тут трансляція слів Порошенка: «Наші діти підуть в школу, а їх діти будуть сидіти в підвалах»? Люди були шоковані: «Що ти сказав? Ти моїх дітей заженеш в підвал? Почекай ще». Подумала таке людина, вирішила, що обстрілює мирне населення українська армія, і пішла воювати. Це ситуація на весну-осінь 2014 року.

Виступ Петра Порошенка 23 жовтня 2014 року в Одесі.

Я б дуже хотіла, щоб усе було як раніше. Я не хочу, щоб наші території входили до Росії. Я хочу жити в Україні, але не при Порошенку.

Багато жителів нашого регіону не прийняли Майдан. Так, ми сприйняли втечу Януковича як зраду. Але його тут теж засуджували. Він би не пішов на наступний термін. Зараз мені більш симпатичний Бойко. Може просто ностальгія за минулим життям.

Я впевнена: якщо завтра оголосять мир і по телевізору його будуть активно пропагувати, то населення забуде через «три дні» всю ненависть. Помиряться всі. Але що робити з тими, хто служив в армії, їхнє життя перетворилося на війну. Вони просто так не підуть. За стільки років конфлікту частина людей так вжилися в нього, що «дістати» їх звідти практично неможливо.

«Влада в Україні узурпована. Вона повинна виконувати волю народу. Я не вірю, що воля народу — це війна»

Її батьки в молодості приїхали на Донбас з Росії на заробітки, познайомилися, одружилися і залишилися в Україні. Вона все життя прожила в Донецьку. Закінчила середню школу, вивчилася на швачку. Потім працювала в соціальній сфері. У неї троє дітей, чоловік помер ще до війни. Після початку АТО вона вступила на психологію, в університет. Зараз їй за сорок. Двоє її синів виїхали до Росії. Третій навчається в Донецькому технікумі.

Почалася війна, і моє життя перевернулося до гори дном. Війна це не життя — це існування. Особливо, якщо живеш за три кілометри від фронту.

Я заробляю 4800 рублів [трохи більше двох тисяч гривень]. Насилу виживаємо. Допомагає пенсія за втратою годувальника, яку отримують діти. Щоб протриматися, нам потрібно 30—40 тисяч рублів [13—17 тисяч гривень]. Це дозволить іноді оновлювати гардероб.

У червні 2014 року я відвезла дітей до ліцею в Геленджик (Росія). Хлопці пройшли конкурс в 300 чоловік на місце. Перші десять днів нам допомагала місцева родина — жили безкоштовно. Потім орендували житло. Працювала у нічну зміну на узбережжі помічником кухаря. Отримувала більше, ніж у Донецьку. Заледве вистачало на їжу, проживання та потреби дітей. Так минув місяць. Хлопці там залишилися, а я повернулася додому. Все, що заробила, лишила їм.

Мої корені в Росії, але я народилася тут, а виховувалася в Радянському Союзі, тому дію за принципом «де народився, там і згодився». Але мої діти не хочуть залишатися в Донецьку через війну. Поки вона триває, немає жодної перспективи, заробітки незначні, доводиться жити у стресі, очікуючи на обстріли.

Я відчуваю, що ми як більмо на оці в Україні, особливо у Львові та на Волині. У 2004 році я була у Львові. Нас там дуже добре приймали. Мені, напевно, пощастило, я не зіштовхувалася у Львові з ворожістю. Але я більше вірю нашим друзям з Дніпра: наприкінці 90-х вони розповідали, як у них гостювала сімʼя зі Львова. Запамʼяталися їхні слова — «Якісь вони не наші».

Живу з паспортом України. Паспорта «ДНР» не маю. Завжди вважала себе громадянкою України. Перелом стався, коли десь у 2008 році почалася насильницька українізація, зобовʼязали вести всю документацію українською. Це сприймалося як тиск.

Я не уявляю, що «ДНР» повернеться до складу України або приєднається до Росії. У моїй родині ніхто не загинув. Але в нас є [знайома] дівчинка, у якої загинула вся сімʼя, зруйнований будинок. Такі люди кістьми ляжуть, але не повернуться в Україну, під той уряд, який нас бомбив. Влада там узурпована. Вона повинна виконувати волю народу. Я не вірю, що воля народу — це війна.

«Нам можуть сказати: ви хотіли — маєте. Але ми так не хотіли»

Вона народилася в Донецькій області. Закінчила політехнічний інститут, понад 20 років займається бізнесом. Живе у рідному місті з чоловіком. Діти виїхали з України. Син — за кордон ще до АТО, дочка — до Росії після початку конфлікту

Середній дохід нашої сімʼї — близько 15 тисяч рублів [6400 гривень]. Для нормального життя потрібно вдвічі більше. До війни ми жили спокійно, без розкошу. У нас свій будинок, дві машини, компʼютери, планшети. Зараз я не можу дозволити собі їздити до сина і дочки так часто, як хочу. Дохід від бізнесу низький — про його розвиток навіть говорити не доводиться.

Вимоги до бізнесу стали жорстокішими, наблизилися до російських. Податкове навантаження ніби стало менше, але бізнес важко вести, бо більша частина населення неплатоспроможна. З перевірками до нас почали приходити частіше, а проводять їх пильніше. Про хабарі мова навіть не йде — це неможливо. У податковій адміністрації тепер непогано платять: найнижча зарплата — 10—11 тисяч рублів [4—5 тисяч гривень], а у керівників 20—50 тисяч рублів [9—21 тисяч гривень].

У нас є Республіканський банк, можна оплачувати комунальні послуги, отримувати гроші через зарплатний проект, розраховуватися картками. Кредитів і депозитів поки що немає. Є ще кілька приватних платіжних систем, через них можна платити в інтернеті.

Україна зробила все, щоб відштовхнути людей: це і блокада, і позбавлення пенсій, і те, що банки виїхали. Нам можуть відповісти: ви хотіли — маєте. Але ми так не хотіли. Донбас не сприймає націоналістичні погляди, Порошенко не націоналіст, але навколо нього багато людей з такою позицією. І в парламенті такі є. Люди у нас цього бояться.

Як на мене, у нас 30—40 відсотків людей хочуть стати частиною Росії. Двадцять відсотків думають, що Україна повернеться, — це ті, хто працював на українських підприємствах і до останнього отримував українську зарплату. І є люди, які вважають, що республіки повинні отримати хоч якийсь статус. Наші республіки самі вижити не зможуть. Правильно — залишитися в складі України, але з автономією. Або створити федерацію. Але тільки після зміни діючої влади.

«Нас не треба боятися. Не треба вважати всіх бидлом і нащадками зеків із РФ»

Вона народилася в маленькому містечку біля Донецька. Батько викладає в одному з університетів. Має кілька вищих освіт. Після початку війни стала підприємцем. У 2014 році сімʼя спробувала переїхати до Києва, але грошей на життя в столиці не вистачило, і вони повернулися. Її старші діти вчаться в Києві. Повертатися у Донецьк вона їм заборонила.

До війни я пишалася, що у мене багато дітей, є улюблена робота. Все змінилось. Діти живуть окремо, улюбленої роботи і колективу більше немає. В останні місяці ми живемо на 200 євро на місяць. До війни ми заробляли близько тисячі євро. Щоб жити нормально, нам би вистачило 400—500 євро.

Українські класи в школах скасували, на українські мову і літературу лишили годину на тиждень. Чи є в школах пропаганда? Дітям молодшої школи і початкової середньої дають «Урок громадянськості». Спочатку розповідали про гімн і герб «ДНР», але потім почали говорити і про наш край: про місцеві ремесла, заповідники, тварин з Червоної книги.

Я би хотіла, щоб наші території повернулися в Україну. Але якщо для цього потрібні смерті, то мені простіше не мати позиції. Мене бентежить, як вчинили з пенсіонерами. Їм нема де оформити довідку переселенця, тому що вони не переселенці. Як їм отримувати українську пенсію? Тато завжди був на боці України і звинувачував у конфлікті Росію. У квітні й травні він чомусь не отримав пенсію. Це його підкосило, він закрився.

Блокада мені теж не сподобалася. Поки українські продукти до нас потрапляли, було відчуття, що цей зв’язок не розірвано. Почали завозити продукцію з Росії. Спочатку був шок, тому що везли геть неякісне. Потім люди знайшли заміну. Ми виявилися не потрібні Україні як споживачі.

Нас не треба боятися. На окупованих територіях залишилося багато активних, інтелігентних і освічених людей. Не треба вважати всіх бидлом і нащадками зеків із РФ.

«У Луганську працює український драматичний театр. Коли б ви знали, які там аншлаги»

Вона народилася в Росії, в дитинстві переїхала до Луганська і живе там донині. У неї двоє дорослих дітей. До конфлікту була приватним підприємцем. Після початку АТО не захотіла кидати старих батьків. Її будинок двічі розбомбили влітку 2014 року. Зараз займається бізнесом на підконтрольній Україні території, у збройному конфлікті підтримує Україну.

Ми могли виїхати в 2015 і 2016 роках, але довелося б тинятися по квартирах, платити оренду. Зараз винайняти квартиру в Луганській області (на підконтрольній її частини) можна за 3,5 тисячі гривень на місяць. У Луганську така сума покриває комуналку та опалення в моєму будинку. І ще: у мене в Луганську поховані всі родичі. За могилами треба доглядати.

У мене вся сімʼя дотримується проукраїнських поглядів. Таких, як ми, багато — просто вони цього не афішують. Я ні з ким нічого не обговорюю. Навіть із сусідами, з якими ми довго прожили пліч-о-пліч. Ми ведемо відлюдний спосіб життя і намагаємося не виходити в місто без особливої потреби. Мені некомфортно ходити вулицями, де їздять озброєні люди.

У Луганську працює Луганський український драматичний театр на Оборонній. Всі вистави там українською мовою, ставлять українські пʼєси. Коли б ви знали, які там аншлаги! Керує театром український артист Михайло Голубович. У школах викладають українську мову. Багато дітей дистанційно навчаються за українською програмою, щоби вступати на підконтрольній території. Часто це приховують — бояться.

У Луганську ціни, як у Москві. Нам легше викручуватися, тому що заробляємо ми порівняно багато — 40—50 тисяч гривень на місяць. У Луганську багато людей — переїжджають мешканці маленьких містечок, викуповують житло запівдарма. Пристойна трикімнатна квартира в східних районах міста може коштувати 9—10 тисяч доларів.

У магазинах продають неякісні продукти. Російські їсти неможливо. Білоруські трохи ліпші. Є багато українських: біловодське масло, сири. Артемівським шампанським завалені всі магазини. Про яку блокаду мова?

У Луганську досі немає цивільного права: «своє» не прийняли, а українським не користуються. Працює лише кримінальне та адміністративне законодавство: можна тільки зареєструвати народження, смерть і розібратися з аліментами.

Найбільша помилка України — вона дозволила ввести тут російський рубль. Багато людей це розцінили так: Україна їх кинула. Мама через здоровʼя не могла виїхати і оформити пенсію, не отримує її вже три роки. Морально важко переїжджати через лінію розмежування. Це треба робити кожні 59 днів. Я бачила смерті в чергах: то серце, то тромб у когось відірвався. Можна стояти по 5—6 годин, поки пройдеш контроль. Хабарі за перетин беруть з обох сторін. Не з людини, а з перевізників. У вартість квитка ця «послуга» вже входить. І тепер дорога займає не дві години, як раніше, а десять.

Я хочу жити і померти в Україні. Але я хочу, щоб мої діти жили в європейській країні, де є захист прав людини, соціальна стабільність. Теперішній Луганськ не має майбутнього.

Обидві сторони винні, що були смерті. Мені шкода хлопчиків з обох сторін. Тут вони часто беруться за зброю, щоб сімʼя вижила. Сім тисяч гривень — це добрі гроші для цих територій. Іншої роботи немає.

Я боюся хорватського сценарію — що нас звільнять силою. Я боюся, що мої діти і внуки потраплять під обстріл. Я бачила дітей, які після бомбардувань перестали розмовляти. Це страшно