«Тут всі однакові, хоч корів пас, хоч син міністра. Все одно в туалеті педаль і калюжа на підлозі»: 32 години в поїзді Ужгород—Лисичанськ. Репортаж

Автор:
Євген Спірін
Дата:

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Потяг Ужгород—Лисичанськ їде через всю країну 32 години. В ньому перетинаються військові, заробітчани, звичайні мандрівники. Всі вони мають різні погляди: хтось критикує владу, хтось хвалить, а хтось взагалі вважає, що політика не його справа. Цей потяг — маленька Україна. Кореспондент «Бабеля» Євген Спірін, який народився в Луганську, та фотограф Михайло Мельниченко, який майже все життя провів в Чопі, вирішили проїхати на поїзді від початку до кінця. За ці 32 години вони побачили бійки і гульню та послухали філософські бесіди про життя.

Ужгород — Мукачево — Львів. 32 години до Лисичанська

Поїзд відправляється з Ужгорода о 20:50. На пероні майже немає людей, на початковій станції на нього сідають тільки ті пасажири, які хочуть доїхати до сусідніх селищ чи Львова. Провідниця пакує в своє купе коробки з пивом і сигаретами. Пиво вона продаватиме пасажирам, сигарети — чиясь передача. У тринадцятому, передостанньому вагоні — порожньо. Зайнято лише 8 місць. Парочка львівських студентів, жінка з дитиною, два хлопці і чоловік, який їде в гості до дочки в Харків.

Потяг вирушає. З цієї точки годинник починає відлік — 32 години до Лисичанська. Їхати через усю країну. У вагоні світять лампи, за майже дві доби шляху їх жодного разу не вимкнуть. Непомітні вдень і ріжучі очі вночі, вони нагадують освітлення у вʼязниці. Особливо світло заважає тим людям, які лежать на верхніх полицях, єдиний порятунок — натягнути на голову коротеньке простирадло. Проте у вагоні відкриваються вікна і не закривається туалет. Хоча він і не вакуумний, а звичайний — з педаллю і діркою, провідники залишають двері відкритими: забагато зупинок по дорозі.

На зміні працює двоє — чоловік і жінка. Вони відпочивають по черзі: поки один провідник ходить по вагону, розносить чай і перевіряє квитки, другий спить. Першим чергує чоловік.

— Ну, давайте свої квитки. А, у вас електронні. У мене «пікалки» немає.

Провідник йде і повертається з блокнотом і ручкою. Переписує номер квитка замість того, щоб його відсканувати. Жодних документів не вимагає. Поїзд рушає. З бокової полиці падає матрац. Хлопці дістають пакет. У ньому кілька пляшок пива і сухарі. Провідник йде до свого купе.

— Беремо чай, каву, вафлі. Покурити — 20 гривень абонемент. Або пляшка пива. А взагалі, палити заборонено, це ви знаєте.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Найближчі два дні мешканці поїзду будуть жити не по годинах, а по назвах станцій: лягати спати після Воловця, їсти до Києва і палити «вже в Конотопі». Перша велика станція — Мукачево. Набивається половина вагона. На годиннику 22:30. Пасажири розпихають сумки та валізи, розстилають матраци і заправляють простирадла. Молодий хлопець, років 25, намагається залізти на другу полицю. Рука зривається з поручня. У нього обдерті кісточки на кулаках, а на обличчі подряпини і садна. Хлопця звуть Олександр.

«Я в Мукачево сходив на дискотеку. Ну, там випили по пиву. Слово за слово, так воно і вийшло. Побили. Сильно. Я сам з Воловця. Сів на цей поїзд і їду до Києва. У мене там ніяких справ особливо немає. Просто треба розвіятися. А взагалі потяг до Лисичанська йде. Я знаю ті місця, сам довго жив в інтернаті. У Сєвєродонецьку. Звичайний такий інтернат, мене туди віддали, там і жив».

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Саша скидає шльопанці з райдужними смужками і забирається на полицю. На нижньому місці жінка намагається вмоститися так, щоб світло лампи не потрапляло в очі. Вона та її чоловік взяли квитки без постільної білизни, так дешевше. Чоловік згорнув валиком матрац, застелив зверху кофтою і захропів. Жінка вирішила спати сидячи: поклала руки на стіл, голову на руки.

— Може, скажіть провіднику, щоб вимкнули цю бісову лампу.

— Після Львова вимкнуть. Зараз ще народ набʼється.

Потяг тягнеться в темряві серед пейзажів Львівської області. До кінцевої станції їхати 30 годин.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Львів — Київ. 26 годин до Лисичанська

Засмаглий провідник вже наполовину переодягнувся. З форми на ньому залишилися тільки штани, а замість сорочки він надів якусь майку та перевзувся в капці. Він дуже пишається поїздом. Точніше, електровозом, який не змінюють весь маршрут.

— Думаєте, у мене тут дах не їде? За 32 години туди-сюди. Два рейси. З заходу їдуть в основному заробітчани і ті, кому просто треба в Київ або Львів. Після Києва вже їдуть військові та ті, хто повертається на Донбас. Наш потяг дешевше за «Інтерсіті» та інші аналоги. Всього 230 гривень, і ти в Лисичанську. І ми «голову» не змінюємо. Це гордість, на одному електровозі стільки їхати.

На станцію «Львів» поїзд прибуває о третій ранку. До того моменту вже всі пасажири сплять.

Після Львова вагон повністю забитий людьми. На полицях нові обличчя. В основному всі їдуть до Києва, крім парочки студентів, вони — в Суми. На зміну заступила друга провідниця. Невисока жінка, з забраними в гульку волоссям і дуже широкими стегнами.

— Пасажири, здаємо постільне, станція «Новоград-Волинський». Кому квитки потрібні, будь ласка, забирайте. Чай, кава, купуємо. За 15 хвилин санітарна зона, туалет не закриваю, але користуватися тільки раковиною.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

На сусідніх полицях їдуть дві жінки. Вони зійдуть в Києві, там сядуть на автобус до окупованого Севастополя. Одна з них, Вікторія, попутно намагається продати машину на «евробляхах».

— Хороший фольц. Пробіг невеликий, 2005 року. Віддаю за полторушку. Можна подивитися через пару тижнів, я у відпустці.

Поїзд смикається і зупиняється. За вікном станція «Коростень». На пероні жінка махає пакетом: «Порадуйте жінок і дружин, якщо ви чоловік, а якщо ви сама жінка, то порадуйте себе. Бриджі, спідниці, шорти, майки, знову ж таки, капелюхи. Все з заводу і за низькою ціною».

За кілька хвилин перон заповнюють торговці їжею, речами та пивом. Олександр, який їде в Харков, тягне руку у вікно, намагається дістати до банки з пивом. Провідниця косо дивиться на нього, на годиннику 9:20.

— Який ранок? Я 12 годин вже їду, а ще 20 їхати. Кілька разів можна прожити і померти в цьому поїзді.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Провідниця посміхається і йде зі шваброю в бік туалету: там вже хлюпає вода, переповнене відро, на підлозі шматки паперу. Їхати ще 18 годин.

Нарешті поїзд підʼїжджає до столиці. У коридорі вже пробка: люди забили весь прохід валізами, сумками та пакетами і чекають зупинки, щоб швидше вийти. У вагоні задуха, повітря сповнене ароматів шкарпеток, поту, варених яєць і туалету. Натовп виринає на тротуарну плитку. У вагоні залишаються кілька людей. Жінка на сусідній боковушці охкає: «Давайте хоч вікна відкриємо, задихнемося». Саме вона не дозволяла відкрити вікна вночі — занадто сильно дуло.

Київ — Суми. 17 годин до Лисичанська

У Києві поїзд знову набивається — тепер зайняті всі місця. Полиці для багажу не вміщують численні валізи і спортивні сумки. Деякі картаті пакунки, як в 90-х, доводиться запихати прямо під ноги. Контингент повністю змінюється. Тепер пасажири діляться на три групи: одні їдуть до Харкова, другі — військові, треті — будівельники, які або повертаються додому, або через Суми їдуть у Росію.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

На пероні стоїть наряд ВСП — спеціальний патруль, який стежить за подорожуючими в різних кінцях країни військовими. Два солдати тримають під лікті чоловіка у камуфляжній формі. У чоловіка вираз обличчя кота, який нашкодив, він трохи пʼяний. ВСПшник просить провідницю взяти чоловіка у вагон і клянеться, що той не буйний. Провідниця не дуже довіряє, у неї великий досвід спілкування з пʼяними людьми у вагоні.

— А він точно спати ляже? Не рознесе мені тут все до бісової матері?

— Так точно, гляньте на нього.

Військовий намагається скрутити губами подобу посмішки. Виходить криво. На ньому піксельна форма з шевронами, черевики і камуфляжний рюкзак. На голові формений кашкет.

— Я буду тихо. Обіцяю.

Провідниця киває, гвардійця заносять у вагон. Відразу за ним з пачкою квитків підходить компанія будівельників. Вісім чоловіків від 35 до 50 років. Всі документи у старшого — бригадира. У них різні місця, але у вагоні вони займають кілька сусідніх купе поспіль. Поки туди не прийшли пасажири з квитками, можна спокійно влаштувати застілля. Компанія сідає до столика. З сумок зʼявляються солоні помідори, плов, яйця, сало, голубці і дві пляшки горілки. Як тільки поїзд відходить від вокзалу, чоловіки починають їсти і пити. На краю полиці сидить хлопчина, років 17, він їде в коледж в Суми. Один з будівельників, Вова, простягає хлопчині склянку з горілкою: «Давай, щоб на одні пʼятірки!» Хлопчина кривиться і йде в тамбур, наче поговорити по телефону.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Поки провідниця перевіряє квитки і розносить чай, дві пляшки горілки закінчуються. Вова, схоже, випив більше за всіх. Він встає з полиці і бʼє кулаком по столу.

— Ця падла в телевізорі каже: «Прощай, немитая Росія», а сам у них вугілля за два мільярди купує! І дітей відправляє на війну! Я кажу: йди сам воюй! А воно сидить у телевізорі і всіх воювати! А ну, падло!

Вова починає махати кулаками розштовхуючи людей. На крик прибігла провідниця, бригадир намагається заспокоїти пʼяного будівельника.

— Вова, я зараз тебе особисто депортую. Скину тут на станції, і будеш жити на вокзалі. Зрозумів? А тепер закрив свій рот, ліг на полицю, щоб за сім хвилин я чув твоє хропіння.

Вова змахує зі столика залишки їжі і від образи лізе на другу полицю. Компанія відправляється курити в тамбур. У тамбурі переповнені смітники. З них висипаються порожні пляшки, шкірка від бананів і упаковки від сосисок. Військовий трохи поспав, він встає з полиці, йде до тамбуру, тримає сигарету в зубах.

— Я Льоша. Їздив до батька на похорон. Вийшов з частини, дістався до Лисичанська і кажу: «Візьміть хоч хтось мене на поїзд». Ніхто не бере! Жоден чоловік не хотів брати. Як я добирався... За такі гроші, як я до свого села доїхав, можна було пішки дійти. Я не те щоб пʼяний був на вокзалі. Просто на поминки до батька їздив. А зараз повернуся в свою частину — в наряд поставлять. Тому треба відпочити.

Поїзд підʼїжджає до станції «Суми». Дивлюся на годинник: 18:25, до кінцевої залишилося 11 годин. За вікном маленькі одноповерхові будинки з городами, цегляні паркани гаражів, облізла вишка водонапірної башти. На парканах написи: «З новим роком, з новим рабством», «Свобода без соціалізму — це несправедливість», «Анархія. Ультрас. Суми».

Натовп курить у тамбурі. Заходить літній чоловік у чорних штанях і сорочці, з руки у нього звисає куртка охоронця, у роті практично немає зубів. Його звуть Аркадій.

— Молоді люди, дозвольте звернутися, головне — це терпіння, здоровʼя і щастя. А молодь — вона розумніша, і це правильно. Дозвольте з вами випити, якщо у вас, звичайно, є.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Суми — Харків. 11 годин до Лисичанська

Компанія будівельників, пʼяний Вова, беззубий Аркадій і військовий Олексій перейшли на пиво і сперечаються про війну. Інші пасажири відвертаються до вікон. Вова починає кричати.

— Ні, ну ти мені скажи. Чому мій дід! В 1943 всіх німців вбив! А ви, ви, пʼять довбаних років нічого зробити не можете? Допоміг вам ваш Порошенко? Тільки вмираєте там, а вони вугіллям торгують. Ось він знову на два мільярди...

Льоша, вже без кітеля, поправляє солдатський ремінь.

— Заткнувся б ти, доки я тобі твою соску в горлянку не запхав.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Вова з Аркадієм, похитуючись, проходять курити в тамбур. Провідниця тільки розводить руками: поліції на поїзді немає, можна викликати наряд на найближчій станції, але не факт, що поліцейські зможуть щось зробити. У тамбурі штовханина і галас. Голос Вови перебиває голос Аркадія.

— Мій дід... Порошенко... Таких, як ти... Скільки нами хохли будуть управляти? Покомандували...

Розбивається скло, осколки сипляться на підлогу. Жінка на полиці біля туалету схлипує: «Господи!» До тамбуру біжать провідники, з сусідніх вагонів теж. Хтось кричить: «Ну все, скидати його треба до бісової матері, поки всі вікна не розбив». За провідниками слідом біжить бригадир. Сам Вова хитається, тримає за грудки Аркадія.

— Це все дід! Це не я, я не розбивав. Мій дід в 43-му...

Бригадир заламує Вові руку, тягне його на полицю, укладає спати, а потім суне провіднику купюру. «Це за скло, більше у мене нічого немає, тільки не викидайте його, він нам на будівництві згодиться».

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Провідники підмітають скло, у вагоні кричить дитина, в туалеті скінчилася вода. Запах їжі, поту і брудних матраців змішався у тринадцятому вагоні. Ніхто вже не хоче відкривати вікна і провітрювати, скоро Харків, там зупинка 40 хвилин.

Станція «Ворожба». Побита плитка на пероні. Вздовж поїзда бредуть продавці їжі, пива та мʼяких іграшок. На полустанок вивалюється заспаний Олексій. На ньому розстебнуті камуфляжні штани та светр.

— Я в своєму селі корови пас. Мамка на заробітки їздила, а я пас корови. Потім з хлопцями двері робив. Було діло: ставимо двері, циганка йде. Каже: «Подаруйте мені що-то». А я їй запропонував, йди бери граблі і ось до паркану пройдися по городу, грошей дам. Вона подивилася і відповідає: «Пішов ти на х*й, сам свої граблі тягай». Так от, пас корови, ставив двері, а потім мобілізація. Тепер третій рік на контракті. Зараз до Лисичанська доїду, там в Сєвєродонецьк, відпочину і в Попасну, в наряд. Поки війна не скінчиться. Мій командир так і говорив: «Війна війною, а ти завжди йди до людей. Де люди, там і світло». А ці всі, у вагоні — не люди.

Провідник збирає всіх, хто пішов гуляти пероном.

— Громадяни відпочиваючі, ласкаво просимо до нашого надзвукового лайнера. Хто хоче їхати — сідай, а хто ні, той може залишатися тут, з пивом, варениками та плюшевими ведмедями.

Люди тягнуть останнє з сигарет і викидають недопалки прямо під колеса поїзда, застрибують на сходинки і розбігаються по своїх місцях у вагоні. Провідник штовхає зі сходинки пластикову пляшку від пива.

— Все. Останній рейс, їй-богу. Сил моїх немає на цих дровах їздити через всю країну.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Харків — Рубіжне. 6 годин до Лисичанська

Нарешті буйна компанія вляглася спати. Вова на своїй верхній полиці гортає стару книжку. На сірій обкладинці — напис «Василь Шукшин. Розповіді», поруч наклейка з бібліотечним номером. Жителі вагона потихеньку збирають і пакують речі, щоб нічого не забути. У Харкові більша частина вийде, поступившись місцем новим мандрівникам. Вагоном вештається взад-вперед беззубий Аркадій, йому не спиться. Він підсідає поговорити, задираючи задом чийсь матрац.

— Я раніше Дідом Морозом працював. Щастя вам, терпіння, удачі. А тепер — все. Дідів Морозів в Україні більше немає. І взагалі, хохли все просрали.

Незадоволений голос із сусідньої полиці перебиває Аркашу.

— А ти шо, москаль?

— Я не москаль. Я харківʼянин. А можу на будь-якій мові говорити: хоч російською, хоч українською, а хочеш — з акцентом, як на Кавказі. Адже раніше як було?

— А як?

— А ось так, що ми всі в одній країні жили. І я, і ти, і він — брати і сестри. Я взагалі цю війну зрозуміти не можу.

Повз проходить Олексій, йому теж нудно, пиво скінчилося, він вирішив покурити в тамбурі.

— Не розумієш? Хтось в поїзді працює. Хтось — на танку. А ти — не п*зди!

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Провідник розштовхує людей, які сплять. На годиннику 22:10, поїзд приїжджає на станцію, світиться синім вивіска «Харків». Люди метушаться, хтось сильно кашляє. Двері з вагона в тамбур не закриваються, розбовталися петлі. З коридору тхне сигаретним димом.

— Здаємо постєльку, виходимо, хто ще не вийшов, заходимо, хто ще не зайшов. А хто проводжає, у вагон не лізьте, тут і без вашого одеколону дихати нічим.

Два місця навпроти займає пара: чоловік та дружина. Ще на одну полицю сідає молодий хлопець, на верхнє місце закидає речі чоловік. Всі вони їдуть до Лисичанська, щоб потім пересісти на мікроавтобус і о пʼятій ранку виїхати в бік Станиці-Луганської. Там єдиний в області пропускний пункт на окуповану територію. Звідти вже можна їхати в Луганськ, Стаханов, Алчевськ та інші, тепер непідконтрольні міста. Чоловік запихає коробки під сидіння.

— Нічого, зараз доїдемо, півдня, і ми вдома. Залишилося ще десь гривні здати, щоб рублі були. Що нам з гривнями вдома робити? Вони там нікому не потрібні.

Будівельники на чолі з Вовою взяли пива. Частину на пероні, частину у провідника. Тут в ходу російська «Балтика 7». Вони вже не кричать, тихо поглинають залишки їжі, запиваючи пивом, і міркують, як будуть обшивати будівлю вагонкою. До півночі вагон засинає, за чотири години кінцева. За вікном тополі та смереки змінилися степом, повітря стало тепліше, в ньому плями заводського диму. На горизонті скоро зʼявляться труби Донбасу, поїзд повільно котиться в депресивний регіон.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Лисичанськ. Кінцева.

Пів на пʼяту ранку. Світло все таке ж тьмяне, по вагону ходить провідник і будить пасажирів. Льоша вже в формі, на голові кепка, зібрав рюкзак.

— Я чому ці поїзди люблю? Тому що тут всі однакові. Хоч ти хто будеш. Хоч корів пас, хоч син міністра. А все одно в туалеті педаль і калюжа на підлозі. І полки ці бордові, скільки об них людей терлось? Можеш з Карпат їхати, а можеш з Лисичанська, а все одно будеш дихати цим смородом вагонним. І нічого тебе не врятує. У поїзді всі рівні.

Потяг смикається, зупиняється. На пероні ходять озброєні патрульні. Олексій сміється.

— Знову зараз покемони все заберуть. Я минулого разу курив біля урни, так пристали. Іди в курилку. А курилка де? Вони не знають, але йди в курилку.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Провідниця відчиняє двері, сходами спускаються люди, передають один одному валізи. На площі біля вокзалу стоять кілька мікроавтобусів. Вони набиваються напхом та їдуть до самого пункту пропуску в Станиці. Автобусів мало, а людей багато, тож комусь не вистачає місця. Подружжя пенсіонерів сідає на картаті сумки.

— Було-було, але такого не було! І як нам тепер в Луганськ добиратися? Раніше потяг прямо туди йшов, тепер добу треба витратити.

Поїзд відʼїжджає на запасну колію. Працівник вокзалу стукає молотком по колесах, кілька чоловіків у помаранчевій формі миють вагони з шланга, провідники позіхають. За годину, о 6:25 поїзд вирушає назад в Ужгород. Він знову буде тянутися всією Україною 32 години, а якщо запізниться, то й довше. А потім знову до Лісичанська, а звідти до Ужгорода. І так кожен день. День за днем. День за днем.

* Деякі імена героїв змінені на їх прохання