«Місцевим в Африці невигідно жерти людей. Простіше пограбувати туриста і купити тушонку». Костянтин Симоненко став першим українцем, який обʼїздив усі країни світу і вижив. Як?

Автор:
Тома Балаєва
Дата:

Костянтин Симоненко

44-річний Костянтин Симоненко став першим українцем, який відвідав усі 193 країни світу. 18 вересня він приїхав на острів Пасхи, де йому вручили диплом Національного реєстру рекордів України. Кореспондент «Бабеля» Тома Балаєва записала розповідь Костянтина Симоненка про те, у які небезпечні ситуації він потрапляв під час подорожей, чому в Сомалі відчував себе пачкою стодоларових купюр і як встиг виїхати з готелю в Малі за кілька годин до розстрілу постояльців.

Підготована подорож відрізняється від непідготованої тим, що ти точно знаєш, що не загинеш. Розробляєш чіткий маршрут, бронюєш готелі, у складних країнах — знаходиш супроводжуючих, а іноді навіть озброєну охорону. Тим не менш у небезпечних ситуаціях я, звичайно, опинявся.

На початку 2016 року в Іраку потрапив під ракетний обстріл. Я був у Багдаді, і ракети падали за 500 метрів від мене. Було страшно, але не смертельно. Я знав, куди їхав, і був до цього готовий.

Костянтин Симоненко

Коли їхав до аеропорту, щоб летіти в Афганістан, гортав стрічку новин. Там писали, що вчора в Кабулі був теракт, сьогодні теракт, а за день до цього аеропорт, у який я повинен був прилетіти, обстріляли з міномета. Але куди подітися? Я все одно полетів, і мені пощастило. Адже це лотерея — ти не можеш знати, буде теракт чи ні.

Костянтин Симоненко

У жовтні 2015 року я був у Бамако. Це столиця африканської країни Малі. Через кілька годин після того, як я виселився з готелю, його захопили терористи. Вони вбили майже всіх постояльців — більше 25 людей.

Небезпечніш за все було в Сомалі. Ми з друзями приїхали в Могадішо і відразу найняли для охорони чотирьох автоматників, які скрізь нас супроводжували. Вони не дозволяли нам зупинятися десь більше ніж на десять хвилин. Саджали в машину й відвозили, щоб нас не можна було відстежити й підготувати засідку. Небезпека витала в повітрі. Ми бачили ставлення місцевих, те, як вони на нас дивилися. Уявіть, що пізно ввечері на Троєщині йде пачка стодоларових купюр. Вони дивилися на нас, як на таку пачку.

Костянтин Симоненко

Пограбування

У Каракасі (Венесуела) я був на екскурсії. Вона тривала рівно 20 хвилин. Потім раптово зʼявилися якісь люди, дали в щелепу гіду, потім мені й забрали всі цінності. Я лежав на асфальті й просив залишити мені паспорт. Дуже благородні виявилися люди, залишили. Тоді якраз починалася венесуельська криза, у населення не було грошей, безробіття — під 70%. А тут — туристи. Як не скористатися моментом? Я просто не очікував, що це станеться так швидко.

Ще одне пограбування було на Гаїті. Чоловік підійшов, приставив до мого боку ножа й сказав: «Давай гроші». Я в таких випадках завжди віддаю гроші, тому що це безпечніше.

Великі суми з собою не ношу. Залишаю цінності у валізі в готелі. Вона у мене хороша, її важко розкрити. Там є потаємне відділення для грошей. Простіше було б подорожувати з карткою, але, наприклад, у багатьох країнах Африки картка — просто шматок пластику. Її ніде не приймають.

З особистого архіву Костянтина Симоненка

До пограбувань ставлюся спокійно. Є такі країни, з яких якщо виїхав живим — уже добре. Тим більше, грабують скрізь: і в Єгипті, і в Європі. Коли їдеш десь у Сомалі, де на рік буває до 100 туристів з усієї планети, ти готовий до того, що тебе можуть пограбувати або почати вимагати хабар. Небезпека бути пограбованим — просто частина ризику в такій подорожі.

Те, що в Африці досі живуть людожери, — міф. У Папуа Новій Гвінеї людожерство було частиною релігійних ритуалів, але тепер їх уже немає. Місцевим економічно невигідно жерти людей. Це загрожує поліцією, якимись розглядами. Краще пограбувати туриста й купити на його гроші тушонку. Китайська тушонка там коштує копійки.

Спека і шторм

Складно іноді буває там, де не чекаєш підступу. Памʼятаю, я прилетів у Джубу — столицю Південного Судану. Аеропорт там — це злітно-посадкова смуга та два великих армійських намети. Один на виліт, другий на приліт. Коли я відлітав, температура була +48. Ще й літак затримався на три години. У наметі, звісно, не було ні кондиціонера, ані вентиляторів. Я почав задихатися. Ублагав охоронців випустити мене на злітно-посадкову смугу, тому що там хоч якесь повітря. Сиджу на бетоні під сонцем у +48, перед очима все пливе, і думаю: «У мене в Києві в офісі кондиціонер, там добре. Що я забув у цьому Південному Судані?»

Костянтин Симоненко

Якось у Карибському морі потрапив у десятибальний шторм. Ми з дружиною були в круїзі, і тут судно почало підніматися на 15-метровій хвилі й падати з неї. На кораблі все було розгромлено, посуд літав. Дружина попросила: «Костю, дістань фотографії дітей. Хочу попрощатися». Але нічого, ми допливли до бухти, перечекали шторм. Зате потім ще дві доби в кафе та ресторанах не було черг. Усі пенсіонери лежали в каютах.

Кожного разу в таких ситуаціях буває страшно. Але страх — це добре, він як запобіжник. Якщо тобі страшно, значить, ти обережніше поводишся, більше помічаєш, прислухаєшся, зважуєш свої вчинки. Безстрашність — погане почуття. Завжди треба боятися.