Леонід Кантер знімав стрічки про війну і ходив у експедиції до океанів. А потім заліз у бочку і застрелився. theБабель записав його історію

Перегляди:
9257
Автор:
Тома Балаєва
Дата:

Артем Марков / Дар'я Светлова / theБабель

4 червня 2018 року на арт-хуторі Обирок у Чернігівській області застрелився український режисер Леонід Кантер. Дві його останні роботи — стрічки про війну на Донбасі «Добровольці Божої чоти» і «Міф» — отримали нагороди на міжнародних фестивалях. Уже після смерті Кантера «Міф» переміг у номінації «документальне кіно» на фестивалі Figueira Film Art у Португалії. З весни Кантер працював над картиною «Людина з табуретом» — про свою подорож до Тихого океану з табуретом під пахвою. Премʼєра стрічки відбудеться 20 лютого в кінотеатрі «Жовтень», наступного дня вона вийде у прокат. Після смерті Кантера закінченням фільму та його дистрибуцією займається близька подруга режисера Катя Мізіна. Вони знайомі сім років, Катя працювала з Леонідом над його картинами. Вона була однією з останніх, з ким спілкувався Кантер, і саме вона знайшла його тіло. theБабель поговорив з Катею Мізіною і дізнався, як режисер змінився останнім часом і чому не знайшов іншого виходу з депресії, крім пострілу в голову.

1

2010 року викладач Олександр Кочнєв, як зазвичай, вів лекцію в університеті імені Карпенка-Карого. Під час заняття йому надійшло СМС, яке він прочитав уголос студентам: «У Леоніда Кантера народилася донька. 2800. Назвали Патагонією». Кантер — його колишній учень, який на той час уже працював режисером.

Кочнев згадав на парі, як 2009 року Кантер у межах мистецького проекту «З табуретом до океану» з дружиною і друзями вирушив на мис Горн — вони хотіли принести звичайний кухонний табурет до Тихого океану. У 2005 році такий самий табурет залишили на березі Атлантичного океану, у 2006 — Індійського, у 2007 — Північного Льодовитого. До кожного з океанів мандрівники добиралися переважно пішки й автостопом.

На цій лекції була присутня майбутня тележурналістка Катя Мізіна. Її ці історії вразили. Їй теж хотілося подорожей, змішаних із мистецтвом. Вони з одногрупниками захопилися ідеєю створити щось подібне, але вона швидко заглухла. «Ех, немає тут Леоніда Кантера», — подумала Катя.

Познайомилися вони майже через рік. У 2011-му Кантер несподівано прийшов на пару з журналістики, і Катя зголосилася допомогти організувати показ його кінотрилогії «Із табуретом через Гімалаї» в університеті.

Після показів Кантер запросив Катю на фестиваль «Хліб» на свій арт-хутір Обирок. У цьому занедбаному селі в Чернігівській області Леонід оселився 2007 року і перетворив його на місце для фестивалів і виставок. Ідея фестивалю «Хліб» полягала в тому, що кожен може створити хліб своїми руками, пройшовши всі етапи — від зернятка пшениці до готової випічки.

— Я приїхала і побачила, як незнайомі люди ріжуть посеред двору картоплю. Поруч був «Кіносарай» — двері відкриті, висипається сіно. Усі будинки розмальовані. Біля дверей комори хтось стоїть і малює ангела. Я не була ні з ким знайома, але мені одразу стало легко і вільно, — розповідає Катя.

На фестивалі були танці, майстер-класи. Усі співали, купалися в озері. У будівлі старого клубу з вибитими вікнами грала група. Центром усього цього був Леонід.

Після фестивалю Катя й Леонід поїхали до Білорусі, на хутір друга Кантера Костричник, звідти — грати виставу на фестиваль «Трипільське коло» під Києвом.

2013 року Катя зрозуміла, що не хоче жити в Києві. Переїхала на Обирок, паралельно закінчуючи навчання. Спілкування з Леонідом стало тіснішим. Катя згадує, що навіть почала переймати в режисера його підхід до життя: «Коли потрібно було знімати інтервʼю або стендап, вкладала всі сили, ніби це головне завдання в моєму житті. Дипломну роботу ми поїхали знімати в Африку. Познайомилися там з нубійцями, які живуть на берегах Нілу, і я зняла диплом про них. Мені здавалося, що я ще нічого не вмію, а він казав: “Іди і пробуй”. Мрій і одразу втілюй — це був його девіз».

2

Кантер завжди захоплювався подвигами та історіями про героїв. Часто цитував один зі своїх улюблених фільмів, «Той самий Мюнхгаузен»: «З восьмої до десятої [щодня] — подвиг». Тому, коли почався Майдан, він був там, пізніше записався до Національної гвардії.

— Він швидко зрозумів, що неефективний як боєць, тому взяв із собою камеру. Він мало знімав себе, але знімав усе, що з ним відбувалося. Зараз я думаю, що він весь час знімав великий фільм про себе, — згадує Катя.

На війні Кантер зняв стрічку «Добровольці Божої чоти» — про захисників Донецького аеропорту. Катя памʼятає СМСки від Леоніда: «Я живий». А ще памʼятає, як він повернувся — у військовій формі та берцях, які після того більше не знімав. Каже, що він «став не таким вільним, як був»: «Постійно стиснуті кулаки і зуби, якась агресія. Коли ми йшли поруч, він завжди був праворуч, щоб права рука була вільною. Якщо його хтось штовхав у метро, першою реакцією була готовність до бою».

Кантер став менш балакучим, рідко посміхався, частіше говорив про смерть. Потім раптово на кілька місяців поїхав до друга у Фінляндію і був там майже сам. Почав бачити страшні сни і погано спати. Катя розуміла, що в режисера депресія.

3

2015 року він закінчив «Добровольців». Каті здавалося, що тепер, коли переживання Леоніда оформилися у стрічку, йому полегшає. Він знову перемкнувся на хутір і сімʼю, у нього народилася третя дитина.

Разом із Катею вони зʼїздили до Судану та Ефіопії, а в 2017-му організували на Обирку фестиваль «Мама Африка». Це була їхня мрія — привезти Африку в Україну, і фестиваль став кульмінацією хутора. Ще до його початку Леонід почав говорити, ніби жартома: «Ось проведемо «Маму Африку», і я піду на пенсію». Ніхто з друзів не розумів, що це означає. Каті Леонід пояснював, що хоче зняти з себе відповідальність, що занадто багато на себе взяв. Вона називає цей стан «вигоранням».

2018 року вийшов фільм Кантера «Міф» — про оперного співака Василя Сліпака, який загинув на фронті. Почалися поїздки з показами. Катя каже, що під час роботи над «Міфом» Кантер видихнувся остаточно. Разом вони поїхали показувати стрічку до США, далі була премʼєра в Україні, а потім Кантер вирушив із «Міфом» до Канади. Покази відбувалися щодня протягом місяця. Леонід щоразу виходив до глядачів. Говорив про Сліпака та його смерть, а ще про те, що наступна стрічка буде про щастя та мрії.

З Канади Кантер повернувся зовсім пригніченим. Відмовлявся зустрічатися з друзями й більшість часу проводив удома. Катя зрозуміла, що він більше не бачить сенсу в житті та не відчуває в собі сил на нього.

— Ми почали робити новий фільм [«Людина з табуретом»] у березні 2018 року. Я бачила, що Леонід вичавлює з себе останні сили, намагається надихати всіх.

Леонід почав знімати «Людину з табуретом» у 2010 році, під час експедиції до Тихого океану. Катя розповідає, що кухонна табуретка у проекті зʼявилася випадково, на її місці міг опинитися будь-який інший предмет. Під час подорожей хлопці задіяли табурет у виставах, використовували його як столик. Для Леоніда табурет навіть став дахом — він спав під ним, натягнувши зверху простирадло.

Після тієї подорожі Кантер оформив свої враження у книжку «З табуретом до океану» і хотів робити за нею кіно. Але почався Майдан, і стало не до «табуретних» сюжетів.

Спочатку фільм задумували як історію про подорож. Сім років по тому Леонід захотів продовжити історію, розповісти про те, як мандрівники повернулися додому, і що на них чекало. Тому вони з командою записували інтервʼю з учасниками експедиції.

— Передбачалося, що головний герой — не Леонід, а збірний образ мрійника, який у подорожі зрозумів, що добре там, де він, а не в гонитві за ілюзіями. Ми хотіли показати, що можна повернутися додому і створити ідеальне місце для себе — як Леонід створив його на Обирку.

У квітні Кантер зняв офіс у будівлі старої кіностудії на метро «Лісова». Це була зовсім маленька кімната, розміром із кухню у хрущовці. З квартири Леоніда туди привезли стіл — у наборі до нього колись були чотири табурети. Тут же поставили велике крісло, монтажку. Вони з Катею купили карту світу і повісили її на стіну. Кантер позначив на карті маршрути всіх табуретів. Вони написали сценарний план на стікерах і теж наклеїли їх на стіну.

Востаннє вони бачилися 31 травня. Катя з сестрою їхали до батька в Москву, Кантер їх проводжав. Катя провела в поїздці три дні. Леонід писав, що йому погано, страшно і самотньо.

3 червня Леонід працював в офісі на «Лісовій» разом з режисером Ярославом Поповим. Коли закінчили, Кантер сказав: «Ми класно попрацювали. Тепер я бачу, що фільм буде».

4

4 червня після обіду Катя приїхала до офісу і побачила на столі пʼять листів із написаними почерком Кантера адресатами. Один з них був для неї.

— Я одразу все усвідомила і зрозуміла, що він точно це [самогубство] зробить. Питання було лише в часі — чи встигну я його зупинити. Від Києва до Обирка — 240 кілометрів. Я їхала три години — автобусами, автостопом, абияк. Знала, що він ще живий. Писала йому повідомлення і бачила, що він зʼявляється в мережі, але не читає їх. Дзвонила, він не брав слухавку. А потім приїхала і знайшла його тіло.

Перед смертю Леонід Кантер записав кілька годин відео, де говорив про себе, життя і свої подорожі. В одному з фрагментів запису дуже дме вітер, і Кантер каже: «Ярослав [Попов, режисер «Людини з табуретом»], такий поганий звук. Почистиш на монтажі». Катя не сумнівається: Леонід хотів, щоб ці записи були у стрічці.

У листі, адресованому Каті, Леонід просив не скасовувати фестиваль, який вони планували на Обирку, зібрати гроші для «Людини з табуретом» на «Спільнокошті». Ще він розписав для неї життєвий план на пʼять років і попросив поїхати до чотирьох океанів, поставити там памʼятники табуретам.

— Колись я сама запропонувала Леоніду поставити на березі кожного океану бетонні або металеві памʼятники. Але зараз це єдине, що я поки не можу обіцяти ні йому, ні собі.
— Чому?

— Мені потрібна пауза, щоб усе прожити. Я хочу зробити це з любові до Леоніда, але якщо довго жити минулим, втрачається звʼязок із реальністю. Я півроку займаюся фільмом і живу в ілюзії, що все продовжується. Роблю фільм, який ми почали з Льонею, ходжу там, де ми ходили, спілкуюся з людьми, з якими дружили. Цей світ створив він, але головного компонента в ньому більше немає.

Наступного дня після кремації Катя поїхала на премʼєру «Міфу» до Парижа. Коли повернулася, вони з командою почали обговорювати, що робити з незакінченою стрічкою. Було очевидно, що потрібно розповісти історію Леоніда до кінця, але як це зробити — питання. Пошук рішення затягнувся на два місяці.

— Можна було показати у фільмі чорний екран з титром або розповісти історію до кінця так, як її зняв сам Леонід. Ми не можемо дати глядачам відповідь на запитання, чому він це зробив, але можемо показати, чим він жив і як бачив світ, як переживав те, що з ним відбувалося. Що людина може бути в один період тотально щасливою, а потім абсолютно нещасною. Але ані нещастя, ані рішення піти не перекреслюють її попереднє життя.

5

Зараз «Людина з табуретом» — історія від імені Леоніда. У стрічці є архівні кадри з подорожей, відео останнього дня життя Кантера, інтервʼю з його друзями і колишньою дружиною. Кожен із них розповідає про те, яким знав Леоніда: хтось за часів навчання, хтось із подорожей, хтось із війни.

Стрічку вже цілком зняли й змонтували. Катя сама займається прокатом. Каже, що намагатиметься зробити так, щоб її побачили глядачі в усій Україні.

— Я розумію, що як ми розповімо цю історію, такою її й запамʼятають люди. На фінальному монтажі бачу, що ми знайшли баланс. Фільм вийшов дуже чесним, глибоким і яскравим. Він надихає жити, любити і здійснювати мрії.

Зараз Катя хоче швидше випустити картину і намагається не приходити в офіс на «Лісовій» — надто боляче. Вона не хоче говорити про причини самогубства Леоніда, але постійно повертається до цього, немов намагаючись зрозуміти для себе. Каже, що його рішення було свідомим.

— Самогубство Леоніда посилило картину?

— Так. Що саме було фінальним поштовхом — знає лише він. Але я часто думаю, що це був його мистецький акт. Навряд чи він думав про свою смерть лише як про класний хід у фільмі, але Леонід завжди хотів бути режисером своєї реальності.