Режисер комедій Фарреллі зняв фільм «Зелена книга» про проблеми расизму та чоловічу дружбу, який претендує на «Оскар». Американські критики звинуватили його в лицемірстві. Як так вийшло?

Автор:
Лєна Ковальчук
Дата:

Arthousetraffic

Режисер «Тупого і ще тупішого» і «Всі в захваті від Мері» Пітер Фарреллі зняв фільм «Зелена книга». 24 січня він виходить в український прокат. Стрічка вже отримала «Золотий глобус» як найкраща комедія та приз Гільдії кінопродюсерів США. Це робить її одним з головних претендентів на отримання премії «Оскар». Фарреллі задумував фільм про те, що расизм — це погано, але сам став жертвою випадів американських кінокритиків. Багато хто назвав «Зелену книгу» лицемірним фільмом про чорних, знятим білими для білих. Як так сталося, і до чого тут #metoo?

Глядачі вперше побачили «Зелену книгу» Пітера Фарреллі на кінофестивалі в Торонто, де фільм отримав приз глядацьких симпатій. У попередні роки такий же приз одержували фільми «12 років рабства», «Король говорить», «Мільйонер із нетрів» і «Краса по-американськи», які в підсумку ставали кращими фільмами року за версією американської кіноакадемії. 6 січня «Зелена книга» стала кращою комедією на «Золотому глобусі», але 19 січня отримала куди більш важливий сигнал — приз Гільдії кінопродюсерів США: у 20 випадках з 30 стрічки, нагороджені ним, пізніше здобували «Оскар» у номінації «найкращий фільм».

Arthousetraffic

«Коли я почув історію 1962 року про подорож Дона Ширлі, вона дала мені надію, і я вирішив нею поділитися. Ширлі був великою людиною, недооціненим генієм, який через колір шкіри не міг грати музику, яку хотів. Ми досі живемо в епоху розділення, а тому цей фільм — для всіх. І якщо мої герої знайшли спільну мову у той час, то значить ми все зможемо і зараз», — сказав про свій фільм Пітер Фарреллі на церемонії вручення «Золотого глобуса».

В основі сюжету — реальна історія: США, 1962 рік. Відомий американський темношкірий піаніст Дон Ширлі, якого грає володар «Оскара» Алі Махершала («Місячне сяйво», «Справжній детектив»), вирушає в гастрольний тур глибоким і досить расистським американським півднем. У плані концерти у кількох штатах: Північна Кароліна, Кентуккі, Огайо, Індіана, Джорджія, Теннессі, Арканзас, Луїзіана і Алабама, а найзручніше подорожувати машиною. Щоб уникнути неприємностей у дорозі, йому в підмогу наймають водія, американця італійського походження — тридцятирічного Тоні Валлелонгу. Його грає вдвічі старший Вігго Мортенсен («Виправдана жорстокість», «Капітан Фантастік»), який для ролі погладшав на 20 кілограмів.

Arthousetraffic

З моменту виходу в американський прокат у листопаді 2018 року на фільм сипляться звинувачення в перевазі білих. Родичі музиканта Дона Ширлі образилися, що режисер не залучив їх до знімального процесу — на відміну від близьких його водія, Тоні Валлелонги, чий син став автором сценарію і навіть знявся в епізоді, і назвали фільм «симфонією брехні». Виконавець ролі Дона — Алі Махершала навіть дзвонив брату і племіннику Ширлі, щоб принести свої вибачення за деякі невідповідності сценарію реальній історії.

Розвиток сюжету передбачити нескладно, а герої підсвідомо готові до небезпек, які чекають їх на шляху, варто їм лише виїхати з Нью-Йорка. У реальному житті Дон Ширлі і Тоні Валлелонга цілий рік їздили американським півднем, у фільмі ж їх подорож скоротили до двох місяців, а події відбуваються напередодні Різдва.

Дон грає тільки на роялях марки Steinway & Sons і в якомусь місті для нього шукати цей рояль спочатку відмовляються, мотивуючи це тим, що такі, як він, будуть грати на будь-чому. А в іншому знаходять, з захопленням слухають його концерт, але не дозволяють скористатися вбиральнею. Незважаючи на популярність, статус і концерти в Карнегі-холі, Дон позбавлений елементарних побутових прав: приміряти костюм перед покупкою, повечеряти в ресторані, переночувати в мотелі без клопів. І гроші не можуть цього змінити.

Arthousetraffic

Дивно, наскільки представникам вищого суспільства начхати на виховання, освіту, талант і здібності. Як тільки Дон сходить зі сцени, він перестає бути для них рівним. Аристократи конфедеративного півдня дивляться на нього як на нащадка рабів, з якими їм негоже мати однакові права.

У 2019 році публіка, яка з захопленням слухає концерти Ширлі, здасться карикатурними виродками, але всього шістдесят років тому начебто просунене технологічно американське суспільство керувалося дещо первісними звичаями і порядками.

Останні кілька років за версією «Оскара» кращими ставали картини з потужним соціальним контекстом. У 2013 році переможцем визнали «Операцію Арго», хоча фаворитами вважали «Життя Пі» та «Мій хлопець — псих»; у 2014 замість «Гравітації» і «Далласького клубу покупців» такою стала історична драма «12 років рабства», у 2016 картина «Легенда Гʼю Гласса» Алехандро Гонсалеса Іньярріту програла фільму про розслідування стосовно священиків-педофілів — «У центрі уваги»; у 2017, коли всі ставили на «Ла-Ла Ленд», приз дістався стрічці «Місячне сяйво» про гея-афроамериканця. До 91-ї премії «Оскар» Фарреллі зняв фільм, який не може програти. У центрі сюжету — реальна історія гастрольного туру музиканта Дона Ширлі по расистському конфедеративному півдню в 1962 році, коли в країні ще процвітає сегрегація.

Arthousetraffic

Цього року головними претендентами стали «Зелена книга» Пітера Фарреллі і «Богемська рапсодія» Браяна Сінгера. Навколо обох фільмів виникли скандали. Сінгера на хвилі #metoo вкотре [вперше це сталося у 1997 році, потім ще двічі — у квітні і травні 2014 року, але всі позови обвинувачі відкликали] звинуватили в сексуальних домаганнях. Але цього разу кінокомпанія 20th Century Fox не дала Сінгеру дозняти фільм і відсторонила його від процесу. Щоравда, за офіційною версією звільнення списали на постійні конфлікти режисера з виконавцем головної ролі. Незважаючи на неоднозначну репутацію Сінгера, у фільму великі збори в США — 202 мільйони доларів — і хороші шанси на перемогу.

І хоча «Зелена книга» сподобалася критикам більше, тому що у Фарреллі немає проблем з репутацією, в американському прокаті стрічка зібрала не так багато — лише 42 мільйони доларів. Фільм несподівано стали звинувачувати в тому, що він хоча і про проблеми чорних, але знятий білими для білих. У пресі «Зелену книгу» намагалися відстоювати Hollywood Reporter, Variety — авторитетні кіновидання США.

За кілька днів до вручення призу Гільдії кінопродюсерів у пресі зʼявилися скріни, де Фарреллі писав про те, що показував колезі свій статевий орган, а потім знайшли репост ісламофобського мема у Twitter сценариста Ніка Валлелонги.

Arthousetraffic

У викривальних рецензіях критики говорили, що саме факт видання та існування «Зеленої книги» (як путівника) — ганебна частина американської історії і втілення сегрегації в її найгіршому вигляді. Тому не можна було обирати таку назву для фільму, нехай і драматичної комедії. Акцентували увагу на тому, що «Зелена книга» — ознака переваги «білих» над афроамериканським населенням. А білий, герой Тоні Валлелонги, на початку історії сам дотримується расистських поглядів, від яких поступово відмовляється тільки після того, як на його очах людину бьють винятково за колір шкіри.

Фільм дає хибну надію сучасному глядачеві. Вони бачать дикий расизм у кадрі, а після завершення зітхають з полегшенням, що зараз такого жаху немає. Проте на думку американських критиків, проблема расизму досі так і не вирішена цілком.

Arthousetraffic

У фільмі таки є суперечливі моменти, про які писали противники «Зеленої книги». По-перше, демонічно зображені мешканці півдня, яким расизм насправді властивий більше, ніж жителям півночі. Але в 1962 році ще не був прийнятий Закон про громадянські права, який забороняв расову дискримінацію. Блекаути в містах — заборона для афроамериканців перебувати в них з настанням темряви, існували не тільки на півдні США, але й в усій країні, включаючи північні штати. Просто на півдні сегрегація не тільки заохочувалася, але й була підкріплена місцевими законами.

З одного боку, є толерантна північ і расистський південь, що не зовсім відповідало дійсності. З іншого — режисер робить спробу зрівняти сили добра і зла. Наприклад, є поліцейські, які зупиняють, а пізніше і затримують Дона і Тоні тільки за те, що в машині був темношкірий пасажир, хоча потім для балансу зʼявляються інші копи, які допомагають замінити мандрівникам пробите колесо.

І нарешті бентежать подвійні стандарти. Коли Дона і Тоні затримують поліцейські вочевидь расистських поглядів, з відділку вибратися їм допомагає Роберт Кеннеді — тодішній генпрокурор США і рідний брат президента Джона Кеннеді, який, проте, не скасував сегрегацію на законодавчому рівні.

Arthousetraffic

Фарреллі знімав «Зелену книгу» сам, на відміну від інших своїх фільмів, які робив разом з братом — Робертом Фарреллі. Фільм, який просто розповідає про складне у звичній для американських комедій манері. З такою самою інтонацією дітям пояснюють, чому потрібно мити руки перед обідом або не можна ображати слабких.

Режиссер, використовуючи справжню історію та реальних героїв, намагається пояснити глядачеві, чому расизм — це недобре — у разі, якщо хто-небудь у 2019 році про це забуде. Фільм, який за задумом повинен боротися зі стереотипами і викривати кліше, у чомусь сам цим кліше і залишився. Але історія подорожі і дружби головних героїв, яка тільки-но зароджується, настільки зворушлива, що навіть штампи здаються доречними.

Старовинне камʼяне коло в Шотландії виявилося не зовсім старовинним. Місцевий фермер зізнався, що побудував його в 90-х

Автор:
Ольга Матвєєва
Дата: