«У нас працювали 84 людини, деякі цілими днями пили чай. Ми звільнили 55 і почали реформи». Директор Довженко-Центру Іван Козленко розповів про Музей кіно, архіви та новий арт-простір

Автор:
Лєна Ковальчук
Дата:
«У нас працювали 84 людини, деякі цілими днями пили чай. Ми звільнили 55 і почали реформи». Директор Довженко-Центру Іван Козленко розповів про Музей кіно, архіви та новий арт-простір

Юлія Вебер / «Бабель»

Іван Козленко керує Довженко-Центром з 2014 року. За ці майже пʼять років восьмиповерховий будинок перетворився на справжній арт-кластер. Тепер тут замість руїн і будівельного сміття відкритий простір для театральних постановок, а скоро ще зʼявиться Музей кіно. Як вийшло із закритої будівлі з турнікетом на вході зробити майданчик для сучасного мистецтва й почати заробляти, а також що далі в планах, Козленко розповів в інтервʼю theБабелю.

Про гроші

Я працював у Довженко-Центрі з 2011 року — обіймав посаду заступника директора з архівної роботи. У 2014 році, після революції, старе керівництво пішло, а я висунув свою кандидатуру на посаду директора. Наш основний корпус був індустріальним приміщенням, у якому в пострадянський час зберігали і робили копії фільмів на плівці та на цьому заробляли. Але незабаром індустрія перейшла на цифрові технології, і виживати стало складніше. Коли я прийшов, тут було 3,35 мільйона гривень збитків — і всього за рік ми стали прибутковими, тому що нам вдалося провести трансформацію та шокові реформи.

В Україні є два типи культурних інституцій. Це установи, театри, музеї, хори, які повністю утримують за бюджетні гроші. І держпідприємства, які належать до прибуткових, — саме таким і є Довженко-Центр. За законом ми не повинні отримувати взагалі ніякої підтримки від держави.

На сьогодні наш річний бюджет — 22 мільйони, держава через Мінкульт виділяє нам лише 25% коштів у вигляді держпідтримки, а 75% ми заробляємо самі. Те, скільки грошей ми отримаємо, залежить від рішення Держкіно. Зараз більшість грошей центр заробляє на оренді. У нас на балансі три корпуси поблизу метро «Голосіївська». Два з них у довгостроковій оренді з 1994 року, це дає 50% прибутку. Ще 25% — держфінансування, 25% від надання послуг, продажу контенту, прокату, книг та проведених культурних заходів.

Ми намагаємося забезпечити себе в майбутньому і пробуємо збільшити частку державного фінансування. На проведенні культурних заходів ми в середньому заробляли до одного мільйона гривень на рік, у 2018-му заробили вже 1,9 мільйона, а в 2019 плануємо заробити ще більше, бо тепер у нас є повноцінний публічний культурний майданчик.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про реформи

У 2014 році, відразу після призначення директором, я зібрав увесь колектив і сказав: «Або ми потонемо, або випливемо, але не всі». Існувати в колишньому вигляді було неможливо. Три місяці не виплачували зарплату — було ні з чого. У центрі працювали 84 людини, але для переважної їх більшості роботи не було. Дехто міг цілими днями пити чай. Я одразу відверто сказав про скорочення та оптимізацію штату.

Нам потрібні були люди, готові виконувати будь-які завдання. Майже всі поверхи були захаращені, доводилося прибирати та вивозити будівельне сміття власними силами. Хтось вважав таку роботу для себе принизливою. Комунікації та інженерні системи перебували в жахливому стані, площі використовувалися не ергономічно. Наприклад, кінолабораторія, яка могла розміститися на 200 квадратах, займала площу 1 200 квадратних метрів.

Юлія Вебер / «Бабель»

А ще багато людей мали радянську психологію, яку потрібно було зламати. Памʼятаю, електрики говорили: «Ми не будемо робити не свою роботу». Залишилися тільки ті, хто міг виконувати кілька завдань одночасно. За кілька місяців ми звільнили 55 людей і взяли 15 нових, але не всі витримали такий темп роботи.

За цей час ми замовили сучасним українським та іноземним музикантам створення нових музичних супроводів до понад 20 німих фільмів 1920-х років і почали возити їх за кордон. Ми стали популяризувати сучасне українське кіно: організовували стенди на міжнародних кінофестивалях у Каннах, Берліні та Карлових Варах. Але головне наше завдання — збереження кінофонду.

Зараз в архіві близько пʼяти тисяч фільмів, з яких ми оцифрували трохи більше ста. Коли я прийшов, то багатьох стрічок, знятих українськими режисерами, в українському фільмофонді взагалі не було. Багато з них зберігалися тільки в Держфільмфонді в Москві, деякі, що вважалися назавжди втраченими, знайшлися в Німеччині і Японії, а ми в свою чергу купили їх для фільмофонду.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про будівлю центру

Призначення Козленка

  1. Перше призначення Козленка супроводжувалося скандалом. Навесні Міністерство культури оголосило конкурс на посаду директора центру, але не провело його. Козленко звинуватив чиновників і існуючу систему в бюрократизмі, недієздатності та інтелектуальної імпотенції.

  2. Мінкульт вирішив перенести конкурс, зазначивши, що посада взагалі не була вакантною. Козленко сказав, що йде, тому що не може працювати в зіпсованій системі. Через місяць і під тиском кіноспільноти міністр взагалі скасував конкурс і наказом призначив Козленка на посаду.

  3. У Козленка закінчився контракт, який новий міністр культури Кириленко продовжувати не хотів. Сам Іван таке рішення чиновників пов'язував із помстою за пост, в якому він негативно відгукнувся про візит Петра Порошенка на ювілейний показ фільму «Тіні забутих предків».

  4. Колектив центру, 35 співробітників, підтримав Козленка і написав запит на ім'я президента і міністра культури з вимогою залишити Івана виконуючим обов'язки генерального директора до підбиття підсумків нового конкурсу.

  5. За результатами конкурсу Івана Козленка призначили директором Довженко-Центру вдруге. Контракт підписали на п'ять років — до 2021 року.

Ми хотіли, щоб публіка почала ідентифікувати наш простір із заходами, які ми проводимо. Після того як ми знесли майже всі стіни на першому поверсі, у нас зʼявився простір, де одночасно може розміститися трохи більше 600 осіб.

А ще ми замінили вентиляцію, яка була вражена хімікатами, і побачили перед собою дивовижне багатофункціональне приміщення. Раніше це був просто фабричний корпус, промислова будівля. Смішно, але на кожному поверсі площею 1 500 квадратних метрів було по одному туалету. Тобто ми почали зміни ще й із того, що побудували вбиральні. Один туалет на поверсі дуже добре демонструє ставлення радянської системи до людини та її потреб.

Проте зараз, коли ви заходите в Довженко-Центр, то розумієте, що ви не на заводі і не в гаражі. Наша будівля тепер відповідає цілям, які ми перед собою ставимо.

У 2018 році Довженко-Центр провів 33 культурні заходи. Наприклад, організували «Німі ночі» — найбільший фестиваль німого кіно та сучасної музики у Східній Європі. А ще повернули в Україну і показали втрачені німі фільми: «Документи епохи» (1928) режисера Леоніда Могилевського під музику оркестру «Сон сови», «Людина і мавпа» (1930) Андрія Вінницького в музичному супроводі групи Ptakh Jung і «Свині завжди свині» (1930) Ханана Шмаїна у супроводі Альберта Цукренка (гурт «Хамерман Знищує Віруси»).

Тепер у нас є свій театральний простір — Сцена 6. Перший театральний сезон відкрився у вересні 2018 року. За цей час на постановках ми заробили 520 тисяч гривень. Найбільше премʼєр показали резиденти Сцени 6 — «Дикий театр».

Спочатку на шостому поверсі, де зараз проходять кінопокази та театральні постановки, були руїни — занедбане цехове приміщення, яке ми спільно з іншими культурними ініціативами привели в нормальний вигляд. Відкритими поверхами стали перший, пʼятий, де в квітні відкриється Музей кіно, і шостий, який ми називаємо перформативною платформою.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про Музей кіно

У Музеї кіно будуть змінні експозиції. У квітні він відкриється виставкою «ВУФКУ. Lost and Found» [ВУФКУ — Всеукраїнське фотокіноуправління, яке проіснувало з 1922 до 1930 року і випустило 140 фільмів, багато з яких стали класикою кінематографу] і стане частиною масштабного проекту з повернення втрачених українських фільмів 20-х років, знятих ВУФКУ. Також плануємо виставку, присвячену картині «Польоти уві сні та наяву» (куратор — кінокритик Андрій Алфьоров). Ми не погоджуємо культурні програми з Мінкультом, можливо, тому виходить робити непоганий контент і залучати нову публіку.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про відносини з міністерством культури і Держкіно

Я намагаюся їх мінімізувати. Особисто з міністром у мене хороші стосунки, але саме міністерство я вважаю інертною інституцією, не готовою до змін. В останній рік міністерство дивно до нас ставиться: не затверджує нових орендарів, мотивуючи це тим, що у нас їх і так багато. Без їх дозволу ми не можемо здати вільні площі новим культурним організаціям. Одне з приміщень хотіла зняти команда української секції Burning Man, щоб організувати коворкінг, але обидві їхні заявки міністерство відхилило.

Може бути, комусь у міністерстві ми здаємося занадто незалежними, не знаю. Грошей, які ми отримуємо від держави, вистачає тільки на половину нашого зарплатного фонду.

У 2014 році ми вибили собі пільгу, за якою можемо 100% доходів від оренди залишати у внутрішньому бюджеті, а не 30%, як було до цього. Вона діє до кінця 2019 року, і тому ми намагаємося максимально нею скористатися, щоб пустити зароблені гроші на подальший розвиток і реконструкцію центру. Але у чиновників, мабуть, інша думка.

Держкіно, у чиєму прямому підпорядкуванні ми перебуваємо, набагато лабільніше. Ми отримуємо фінансування від міністерства через Держкіно. Обсяг фінансування Довженко-Центру залежить, зокрема, від їх пріоритетів.

Кожен рік нам виділяють різні суми. У 2016 році було 3,8 мільйона гривень, у 2017 — уже 5. Щоб Довженко-Центр стабільно працював, сума підтримки держави повинна складати хоча б 50%. Робота культурної інституції нашого рівня не має настільки залежати від приватних орендарів. Ми ж найбільший кіноархів у країні. Дивно, що організації на кшталт «Просвіти» та хору Верьовки спонсоруються на 98%, але при цьому залишаються збитковими.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про майбутнє центру

Багато нових менеджерів, які прийшли в держсектор після революції, не втрималися на своїх позиціях. Але для мене Довженко-Центр — мій персональний фронт: я тут корисніший, ніж як волонтер або солдат.

Працюючи в культурному секторі, потрібно заздалегідь розуміти, що спочатку ККД буде дуже низьким, і це робота на перспективу, на серйозні структурні зміни в майбутньому.

Чиновники завжди створюють умови, які більше заважають, ніж допомагають, тому що їм зручно існувати в корупції. Те, що в нормальних умовах робилося б за два місяці, в Україні робиться за рік-півтора.

Тільки зараз, через майже пʼять років, у мене зʼявилося відчуття, що ми змогли провести незворотні зміни. Той, хто прийде після мене, не зможе згорнути процеси, які зараз налагоджені в центрі. Яким би не був новий керівник, робота інституції не зміниться.

Довженко-Центр більше ніколи не буде заводом з виробництва кінокопій. Зараз завдання центру — створювати культурні смисли. І байдуже — на основі кіно, театру чи архіву.