Вчителька описує державні американські школи: там безлад і насильство над вчителями — і все через закони «проти расизму». Переказуємо матеріал Quillette

Перегляди:
2063
Автор:
Гліб Гусєв
Дата:
Вчителька описує державні американські школи: там безлад і насильство над вчителями — і все через закони «проти расизму». Переказуємо матеріал Quillette

Scott Olson / Getty Images

Вже багато десятиліть у державних американських школах і коледжах діє система «позитивної дискримінації». Передбачається, що учні з афроамериканським і латиноамериканським корінням перебувають у нерівному становищі порівняно з учнями з «білих» сімей через «системний расизм» у суспільстві. Щоб «зрівняти їхні шанси», міністерства освіти і юстиції США розробили десятки інструкцій (ось таких), які пояснюють, як директори шкіл можуть враховувати етнос учнів під час вступу (просто приймати учнів «за квотами» забороняє Верховний суд). Видання Quilette опублікувало колонку Мері Хадсон, яка викладала французьку мову в трьох різних державних школах. Хадсон описує, до чого призвела «позитивна дискримінація» на практиці: вона приносить до школи насильство і хаос та шкодить перш за все тим, кому має допомагати.

Мері Хадсон дев'ять років викладала французьку та італійську мови в старших класах (high school) державних шкіл Нью-Йорка. У 2001—2004 роках вона працювала у школі Вашингтона Ірвінга, розташованій у південній частині Мангеттена. (Кілька років тому вісімнадцятирічного чорношкірого учня звинуватили в тому, що він зґвалтував свою однокласницю на території цієї школи.) У 2004—2009 роках вона викладала в Бруклінській технічній школі, яка вважалася однією з трьох найкращих у місті. У 2009—2010-х Хадсон працювала в бруклінській «Вікторі Коллегіат» — це була нова, експериментальна школа, яка частково фінансувалася з фонду Білла Гейтса.

Якщо Бруклінська технічна школа виявилася просто інертною бюрократичною структурою, то дві інших, за описом Мері Хадсон, нагадували погано керовані колонії. На вході до школи працювали металодетектори, щоб учні не приносили холодну зброю. Коридори патрулювали, в особливо складних випадках за викликом приїжджала поліція.

Для стороннього ока шкільне життя виглядало звичайним. Учні їздили в туристичні поїздки до столиці, влаштовували спортивні турніри та конкурси талантів, фотографувалися для випускних альбомів. Проблема була в тому, що щороку школа видавала дипломи про закінчення 12 класів сотням учнів, які мали знання на рівні семикласників.

Мері Хадсон, як і її колеги, зіткнулася з тим, що школярі відмовляються вчитися, а вона нічого не може з цим зробити. На заняттях панувала атмосфера «відкритої ворожнечі». Більшість учнів прийшли в школу з сімей, які належали до середнього класу; меншість складали вихідці з афроамериканських гетто. Проте агресивна меншість задавала тон.

Навчання вважалося «співпрацею із системою». Тих, хто хотів вчитися, булили: наприклад били, якщо знаходили у них в рюкзаках підручники. Учні не казали вголос, що під «системою» розуміють «суспільство білих людей», але це було зрозуміло з їхніх коментарів (наприклад щодо класиків західної літератури).

У той рік, коли Мері Хадсон працювала у «Вікторі Коллегіат», у школі завагітніли десять дівчаток з дев'ятих-десятих класів, а випускні класи провалили SAT — стандартизований тест, який використовують американські коледжі на вступному відборі. Школа постійно перебувала на межі хаосу. Насильство, зокрема й фізичне, було спрямоване й на вчителів. Хадсон звільнилася з третьої, останньої школи після того, як один з учнів пообіцяв їй, що він її «поріже». Хадсон не згадує його расову приналежність, але вона зрозуміла завдяки прямій цитаті: «I gonna cut yo' ass».

Вчителі не могли встановити дисципліну тому, що шкільні та міністерські «антидискримінаційні» правила забороняли їм відраховувати або навіть усувати від занять. Вчитель не міг навіть вигнати хулігана з уроку; єдине, що він міг зробити після довгого бюрократичного розгляду — це відправити найзапекліших на день-два до «дисциплінарного» класу. Усі ті роки, що Мері Хадсон працювала в школах Нью-Йорка, профспілка вчителів боролася з міністерством освіти, яке залишало вчителям все менше і менше можливостей організувати життя шкіл таким чином, щоб у них можна було навчатися.

Але коренем проблеми була система «позитивної дискримінації», яка знизила вимоги до учнів з афроамериканських і латиноамериканських родин. Глибоко в душі, — пише Мері Хадсон, — учні розуміють, що їх призначили людьми другого гатунку, і ненавидять таке ставлення. До того ж ніхто не каже їм правду. У них є лише один, підлітковий спосіб висловити свою ненависть — мститися вчителям за допомогою явного саботажу.

Парадокс полягає в тому, що саме «антидискримінаційні» закони, що мали б захистити незаможні афроамериканські сім'ї, нашкодили їм найбільше: державні школи випускають учнів, які не можуть вступити до пристойних коледжів. Чиновники, які завідують навчальним процесом, потім списують їхні невдачі на бідність або «системний расизм» — утворюється замкнене коло.

Про проблему, за словами Мері Хадсон, знають усі вчителі, але мало хто наважується публічно обговорювати її. В Америці існує табу на відкрите обговорення расової теми. За неписаним кодексом політичної коректності обговорювати можна лише «пригнічення» та «системний расизм». Людина, яка захоче оскаржити панівну ідеологію, дорого за це заплатить — вона може назавжди погубити свою кар'єру і стати банкрутом через судові позови.


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

38 днів до виборів президента. Ведуть Зеленський, Порошенко і Тимошенко. Вперше в історії українських виборів соціологи не можуть прогнозувати учасників другого туру

Перегляди:
11539
Автор:
Марія Жартовська
Дата: