Ми відвідали з кримчанином Павлом Казаріним виставку про Крим у «Мистецькому арсеналі». Він розповів нам, як із «ватника» перетворився на ліберала, а його батьківщина так і залишилася радянським заповідником

Перегляди:
6615
Автор:
Лєна Ковальчук
Дата:

Сергій Бортник / theБабель

Павло Казарін — кримчанин. Був час, коли він притримувався проросійських поглядів і працював шеф-редактором у Москві, але після анексії Криму поїхав до Києва і тепер не може повернутися додому. Зараз на його сторінку в Facebook підписані 40 тисяч людей. Він пише для «Радіо Свобода», веде програми на каналі «24» та ICTV, а незабаром буде вести передвиборчі дебати на «Суспільному». Казарін став прикладом того, як із корінного кримчанина з проросійськими поглядами можна стати одним з найвідоміших українських журналістів, якого не вганяє в ступор питання «чий Крим». 26 лютого — до пʼятої річниці анексії Криму в «Мистецькому арсеналі» відкрилася виставка «Дивовижні історії Криму». Ми з Павлом відвідали виставку і поговорили про те, чому кримчани вважали себе обраними, як його російська національність програла українському громадянству, і чи могла наша армія відстояти півострів у березні 2014.

Востаннє я був у Криму влітку 2015 року. Наш друг одружувався і запросив трьох друзів з Києва до себе на весілля. Ми всі були кримчанами, які на той момент вже перебралися до Києва. Один їхати відмовився одразу, тому що працював в організації «КримЅОЅ», через що у нього могли виникнути проблеми, другого на кордоні чотири години оглядали російські прикордонники і врешті повернули на материк, а мені пощастило, проскочив. У Криму я провів два тижні і повернувся до Києва. А невдовзі у Криму заарештували мого колегу — журналіста «Радіо Свобода» Миколу Семену. Приводом стало те, що Семена, який усе життя пропрацював в Криму, після анексії продовжував писати, що Крим — це Україна. Але за законами окупаційної влади, така позиція — це прямий заклик до порушення територіальної цілісності РФ. У підсумку йому дали умовний термін, але я зрозумів, що вікно можливостей відвідувань Криму для мене назавжди закрите.

Я переїхав до Києва у жовтні 2014-го, мій батько — у 2015-му, а слідом за ним сюди перебралася й мама. А для багатьох моїх друзів історія про Крим стала історією не лише про втрачену землю, а й про втрачених рідних.

Сергій Бортник / theБабель

Я викорчував себе з Криму двома роками раніше, в 2012-му, коли поїхав у Москву. У Києві тоді був тотальний «янукович», і медіа або щільно співпрацювали з його партією, або вимушено маргіналізувалися. А в Москві саме була політична активність, повʼязана з Болотною, здавалося, що справа ось-ось зрушить із мертвої точки. Тепер я кажу, що завдяки життю в Москві став свідком еволюції внутрішньоросійських настроїв — від Болотної площі до «Кримнашу».

Крим завжди був регіоном з негативною селекцією, якщо ти хотів чогось досягти в житті, то повинен був рано чи пізно поїхати. Вектор відʼїзду кожен обирав сам. У Москві я працював шеф-редактором МТРК «Мир» і паралельно писав для Slon.ru, «Новой газеты», «Сноба» і Московського центру Карнегі. Коли почався Майдан, я став проводити в Києві вихідні, а в московській редакції жартували: «Якщо пахне багаттям, певно, повернувся Казарін». Навіть з початком Майдану все було добре, мої московські колеги підтримували протест і навіть приїжджали зі мною на вихідні до Києва. Рубильник переключився в момент анексії Криму. Я навіть здивувався, наскільки раптово їх охопила ейфорія «Крим наш». Я до такої трансформації своїх приятелів виявився не готовим.

Сергій Бортник / theБабель

Залишитися працювати в Москві після анексії означало проявити публічну солідарність і визнати, що Крим — ваш. До жовтня я просидів у Сімферополі і памʼятаю відчуття, як імперія почала перемелювати Крим під себе. Вільні люди, медіа, акції протесту — все це відходило в історію. Журналістам били камери, закривали медіа, які висловлювали незгоду. До жовтня стало остаточно зрозуміло, до чого все йде. Кримчани, звичайно, мріяли про ідеальну Росію з телевізора, але після періоду життя в Москві у мене таких ілюзій уже не було.

Київ виявився куди миролюбнішим за Москву, навіть у стані війни, життя тут значно комфортніше.

Сергій Бортник / theБабель

Регіональна ідентичність у Криму завжди стояла вище за національну й політичну. Коли ви питали у того, хто живе в Криму, про його ідентичність, то передовсім людина відносила себе до кримчан, а вже потім замислювався над російською чи українською національністю. Винятком були тільки кримські татари, для них національна ідентичність стояла вище регіональної, до того ж їхня національна ідентичність включала в себе регіональну — кримські.

Я — перша дитина у своїй сімʼї, яка народилася в Криму. Мої батьки приїхали туди із Владивостока. Я з першого покоління дітей, які вчилися у школі разом з кримськими татарами. Вони поступово поверталися з депортації.

Люди трохи старші за мене татар вже боялися. У Криму взагалі був популярний міф про те, що після повернення до Криму озлоблені татари вирізатимуть мирних росіян, і що нічого доброго від їх повернення чекати не варто.

Сергій Бортник / theБабель

Крим — радянський заповідник, і панували тут не російські, а саме радянські настрої. Золотий період Криму, повʼязаний із зростанням його добробуту, припав на існування Радянського Союзу. За Кримом закріпилася репутація всесоюзної здравниці, місця, де кращі санаторії й виноградники. Коли впала залізна завіса, і люди раптом зрозуміли, що Крим — не єдине місце, куди можна поїхати відпочити, репутація зіпсувалася. Розвал Союзу позбавив кримчан відчуття обраності. Тому у ностальгувальників завжди було виправдання — прийшла Україна і прибила нас тризубом до соціального дна. Вони жили з головами, повернутими назад, і весь час хотіли повернутися у славне радянське минуле.

Сергій Бортник / theБабель

Я — приклад еволюції поглядів: від «ватника» до його повної протилежності. Еволюція була поступовою. Спочатку я читав російських лібералів, потім перейшов на українських. Коли я читаю свої тексти 2009—2013 років, я не завжди впізнаю себе. Здається, я тоді вірив, що можлива точка компромісу, де Росія нарешті позбудеться поблажливого ставлення до колишніх союзних республік. У мене були ілюзії, що у Росії в її нинішніх кордонах є якийсь інший спосіб існування, крім імперського.

Сергій Бортник / theБабель

Живучи в Москві, я почав помічати, що мені неприємні жарти про українців. Я ж був доволі російськокультурною і російськомовною людиною з Криму і раптом помічав, що мене зачіпають анекдоти про українців. Вони ж [у Москві] сприймали мене як росіянина і того, хто від них нічим не відрізняється. А я до того часу зрозумів, що інший.

Шкала моїх ідентичностей за ці роки змінилася. До 2014 року я говорив, що я в першу чергу — кримчанин, у другу — етнічний росіянин, і потім — громадянин України. Згодом громадянська ідентичність вийшла на перший план.

Сергій Бортник / theБабель

Найбільш українське, що було в Криму — кримські татари. А в Севастополі не було навіть їх. Найбільш українськими там були ВМС України, до речі, неоднорідні за своїм настроями. У 2014 році зʼясувалося, що ті, кого я вважав радянськими фріками, стали тріумфаторами. Коли мені за кілька років до анексії розповідали про російські танки і Росію, яка знову захоче стати Радянським Союзом, я сміявся і думав, що ці люди начиталися конспірологічної літератури. Я говорив: «Хлопці, такого не буде, ми ж у 21 столітті».

Найприкріше, що конспірологи з обох сторін мали рацію. І проросійські, які говорили, що швидше б Росія прийшла зі своїми танками і всіх нас врятувала; і проукраїнські, які говорили, що хоч би не прийшла з танками, але рано чи пізно прийде.

Сергій Бортник / theБабель

Кримчани рідко їздили за кордон, не користувалися банківськими картками, а зміна пір року тут позначалася переходом з кріпленого на сухе. Люди в Криму масово повірили у Путіна, і в цьому плані вони неофіти. Вони люблять Путіна більше, ніж жителі будь-якого іншого регіону сусідньої з ними Росії. В Криму залишилася ядерна проукраїнська меншість, але вона неактивна в соцмережах, усі ці люди під радарами, вони воліють просто читати, але не писати і не лайкати. Хоча найчисленніша група населення Криму зосереджена на цінностях побутового виживання. Якщо завтра українська армія увійде в Сімферополь, їм буде байдуже. Передовсім вони думають про ціни на продукти.

Сергій Бортник / theБабель

Кримські татари підтримують Україну, але у них немає батьківщини поза Кримом. Для українця батьківщина — вся країна, для росіян теж, у татар одна батьківщина — Крим. Татар вигнали з їхньої землі на півстоліття, потім вони важко, але поверталися. Звичайно, ідея нової добровільної депортації для них неприйнятна. До кримських татар є додаткова увага з боку силовиків, хоча їх у регіоні лише 15%. Кожна друга кримінальна справа на півострові порушується проти татар.

Питання на кшталт «чому Україна нічого не робить щодо Криму» — спекуляція. Україна нічого особливо по Криму зробити не може, руки закороткі. Крим — гра в довгу. Тій же Литві, щоб домогтися незалежності, потрібно було «лишень» добитися розвалу Радянського Союзу. І на це потрібні десятиліття.

Сергій Бортник / theБабель

Якби українська армія почала чинити опір, Путін все одно не дозволив би собі програти. Не факт, що українські частини були б готові стріляти в російських солдатів. Я наводжу схожий приклад — Празької весни. У Дубчека були військові частини, які підпорядковувалися безпосередньо йому, а не Москві і не керівництву Варшавського блоку. Коли стало зрозуміло, що на аеродромах висаджується радянська армія, він своїм солдатам віддав наказ не відкривати вогонь. Але вони б і не відкрили.

З моменту 1945 до 1968 року минуло лише 23 роки. За цей час сприйняття радянського солдата у Східній Європі ще не змінилося: він вважався воїном-визволителем, рятівником від нацизму. В цьому плані 1968 рік — хороше щеплення від ілюзій для чехів. Така ж ситуація в Криму — рівно 23 роки минуло з моменту розвалу Союзу, і російський солдат в Україні, як і раніше, у той час сприймався як близький, солдат-захисник.

Сергій Бортник / theБабель

Кримські морпіхи розповідали мені, що їх завжди вчили воювати з Румунією і кримськими татарами, але не з Росією. Кримські татари під час навчань проходили як незаконні збройні формування, які раптово опинилися на півострові. Головним ворогом завжди вважалася Румунія і трохи Туреччина. Російський флот за легендою навчань мав приходити на допомогу українським ВМС і відбивати агресію «третьої» сторони. Анексія Криму стала для українців тим, чим 1968 рік для самосвідомості чехів.

Крим та його приналежність стала етичним маркером: якщо ми не питатимемо напряму «Чий Крим?» — значить, втратили його намарно. Якщо ми про це забудемо, значить, через пʼять років можна прийти і забрати у нас Херсонську область, а потім Одеську, Харківську, Сумську. Виходить, що будь-якому агресорові варто захопити регіон, почекати пʼять-сім років, і все вляжеться. Я не знаю, чи побачу ще колись Крим на власні очі, але у цього регіону точно залишилася монополія на мої дитячі спогади.

Тисячі людей з «Нацкорпусу» та «Національних дружин» пройшли маршем центром Києва. Цього разу без фаєрів і кричалок. Фоторепортаж

Перегляди:
5983
Автор:
Євген Спірін
Дата: