Один день з режисером Владом Троїцьким. Підготовка до опери в корабельному доці, балет кранів й актори у воді

Перегляди:
2017
Автор:
Лєна Ковальчук
Дата:
Один день з режисером Владом Троїцьким. Підготовка до опери в корабельному доці, балет кранів й актори у воді

Михайло Мельниченко / TheБабель

Влад Троїцький — один з небагатьох українських театральних режисерів, чиї постановки показують в Європі. На початку дев'яностих він на власні кошти відкрив театр «Дах», якому цього року виповниться 25. Троїцький закінчив радіотехнічний факультет КПІ, після розпаду СРСР запустив бізнес із продажу супутникового зв'язку. Тоді мало хто розумів, як це влаштовано, а сам Троїцький каже, що в ті роки продавав «магію». Зароблених грошей вистачило на свій театр, яким відтоді він і займається. У 2007 Троїцький замахнувся на власний фестиваль сучасної культури — «ГОГОЛЬFEST». Він проходив у столиці десять років, поки у 2018 не переїхав до Маріуполя. Крім усього, Троїцький заснував проекти NOVA OPERA, «ЦеШо», Dakh Daughters і DakhaBrakha. Останні успішно гастролюють у США, а одна з пісень гурту увійшла до саундтрека серіалу «Фарго». Поки «ГОГОЛЬFEST» був у Києві, він мігрував різними майданчиками. Кілька років він проходив у «Мистецькому Арсеналі» (у ті роки мало пристосованому приміщенні заводу «Арсенал»), на ВДНГ і в будівлі колишнього Заводу експериментальних металоконструкцій на Видубичах. Але погляди Троїцького та міської влади на культуру не збіглися. Він перевіз «ГОГОЛЬFEST» у Маріуполь і в цьому році поставив свою нову оперу в незвичайному місці — плавучому доці Азовського судноремонтного заводу. Спочатку 600 глядачів побачили балет п'яти вантажних 50-метрових кранів, а потім перейшли в док, щоб подивитися оперу Νερό. За день до прем'єри, яка відбулася 27 квітня, кореспондент theБабеля Лєна Ковальчук провела цілий день із режисером і побачила, як поставити оперу, аналогів якої немає у світі.

12:00, прохідна Азовського судноремонтного заводу

До опери Νερό команда фестивалю готувалася майже рік. Задіяти індустріальні можливості Маріуполя вирішили відразу після минулого «ГОГОЛЬFEST», який в 2018 році вперше пройшов у прифронтовому місті. Завод — режимний об'єкт, туди не пропускають без спеціального дозволу. На вході мене забирає Микита — помічник Троїцького. Представляється «керівником проекту на Азовському судноремонтному заводі». Проект — це і є опера Νερό, унікальна культурна подія з прив'язкою до конкретного місця. Її покажуть лише один раз і тільки в судноремонтному доці. Ще недавно тут забороняли знімати навіть на телефон — у порту стоять українські військові кораблі. Зараз судноремонтний завод на деякий час перетворився на театральний майданчик, і деякі обмеження тимчасово зняли.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Від прохідної до самого плавучого дока йти щонайменше півтора кілометра, минаю вантажні крани, старі судна, які зараз стоять на ремонті, і залізні ангари. Микита каже, що репетирують постійно, але якісь речі, як і раніше, не готові. Наприклад, сьогодні вночі ще потрібно записати візуальні ефекти, які покажуть за допомогою проектора, і звук. А завтра ввечері на прем'єрі музиканти проекту NOVA OPERA зіграють все це наживо.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Територією заводу ходять робітники в будівельних касках, за кілька десятків метрів від мене летять іскри від зварювання — ремонтують судно, ще далі у синій колір фарбують кіль корабля. Із початком війни ситуація погіршилася: Маріуполь — прифронтове місто, а у АСРЗ стало менше замовлень, і завод перейшов на чотириденний графік роботи. Зараз тут працюють 700 людей.

13:30, репетиція в заводському доці

У доці не шумно, грає музика, голосно розмовляють люди, всі актори вдягнені в однакові сині роби, через це їх не відразу відрізниш від працівників заводу. Підрядники монтують трибуну для 600 глядачів, актори стукають по землі металевими профілями, а співробітники заводу виконують свою роботу та начебто не помічають масштабної постановки. Репетиція в доці сильно відрізняється від того, що відбувається на звичайних театральних сценах. Є відчуття монументальності, люди губляться на тлі величезних заводських декорацій.

Плавучий док, в якому поставлять оперу, побудували 40 років тому. Він складається з понтона в 200 метрів завдовжки та 28 завширшки. По боках док оточують дві п'ятнадцятиметрові стіни. Док трохи хитається і дрейфує. Вночі його планують заповнити водою — це одна з найважливіших частин постановки. У центрі дока на опорних конструкціях актори репетирують, на верхній палубі ходять працівники АСРЗ, позаду мене монтують велику трибуну, з якої завтра Νερό побачать 600 глядачів, а посеред доку стоїть той, хто все це придумав, — Влад Троїцький.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Палить сонце, у Маріуполі спекотно. У доці пахне рибою і морем, в якому він стоїть. Навколо Троїцького юрбляться люди, усі щось запитують. Після кожної сцени його оточують актори, щоб зрозуміти, чи все вони роблять правильно. У постановці беруть участь актори з проектів Троїцького «Дах» і «ЦеШо», також багато місцевих — з об'єднання «Театроманія» і Театру ляльок. Коли обговорення закінчується, Троїцький стає навпроти і показує, як треба рухатися, просить намагатися бути більш синхронними.

— Потрібні паузи, і намагаємося робити все більш чітко. Я розумію, що завдання непросте, усі втомилися, але це треба зробити.

Коли сцена виходить, то відразу переходять до наступної. Троїцький багато курить, до нього не добратися, щосекунди з ним хтось розмовляє, уточнюють деталі — за ним останнє слово в усьому.

— Чому саме судноремонтний, адже у місті є інші заводи, чого варта хоча б «Азовсталь»?

— Спочатку ми розглядали «Азовсталь», але коли приїхали туди, то зрозуміли, що глядачів і наших артистів без засобів захисту туди не заведеш. Там майже немає чим дихати.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Для Троїцького постановка на Азовському судноремонтному заводі — не перший досвід роботи з індустріальним майданчиком. У Києві «ГОГОЛЬFEST» проходив на території заводу «Арсенал» і в промзоні на Видубичах. Поки він відточує рухи акторів під музику, за 500 метрів ремонтують кораблі, баржі та невеличкі катери, а у самому доці стоїть на ремонті величезний плавучий кран.

Режисер усе вигадує у процесі. Щось відсікає, щось певним чином змінює на ходу. Іноді лається через хвилювання і бажання все встигнути. Люди працюють майже безперервно. Разом уся команда вперше зустрілася за пʼять днів до прем'єри

— Навіщо вам завод?

— Поставити щось на заводі, який ще і весь цей час працює у штатному режимі, — непросто. У кожного з нас свої цілі. Завод повинен показати, що не потрібно боятися, що всі тут нормальні люди. Їм потрібно зняти ореол небезпеки з підприємства. Ми, зі свого боку, хочемо, щоб культура працювала на якусь соціальність. Це дасть місту зовсім інший імпульс і виведе всіх нас на інший рівень.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Троїцький розповідає, що з Києва «ГОГОЛЬFEST» пішов не просто так. За його словами, столиці фестиваль сучасної культури виявився не потрібен. Бюджет «ГОГОЛЬFEST» у Маріуполі — близько десяти мільйонів гривень, а в Києві йому були готові виділити лише один мільйон. Жалю у його словах немає.

— За мільйон нехай вони самі зроблять такий фестиваль, хотілося б подивитися, що вийде.

— А більше б не дали?

— Я живу за принципом «ніколи нічого не просіть». Ну і велика проблема Києва в тому, що там є ілюзія культурного життя. Насправді його там майже немає.

Близько п'ятої вечора до Троїцького приїжджають журналісти кількох телеканалів, але з репетиції він не йде. За годину-другу обіцяє перерву, щоб актори відпочили перед нічним прогоном. Вночі затоплять док, щоб відрепетирувати сцену, де всі стоять у воді.

— Я зараз поїду, але щоб об одинадцятій усі були на місці. Продовжимо.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

22:00, репетиція балету кранів

Починається репетиція балету: пʼять вантажних кранів 20 хвилин показують різні фігури та синхронно рухаються під музику. Її чують усі, крім кранівниць. З ними по раціях розмовляє співробітник заводу, а йому підказує технічний куратор спецпроектів фестивалю і помічник режисера Вальдемар Клюзко. До мене підходить Троїцький:

— Що таке, на вашу думку, хороша культура?

— Коли резонує?

— Ну ні, резонує — це дуже суб'єктивна категорія. Те, що резонує з вами, не обов'язково резонує з іншими.

— Здаюся, ви ж знаєте правильну відповідь, ви і скажіть.

— Легко. Культура хороша тоді, коли вона вписана в загальносвітовий культурний контекст. Ця штука вже вписана.

— Думаєте?

— Певен.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Троїцький стоїть під кранами і стежить за процесом разом з усіма знизу. Хвалить кранівниць, називає їх геніальними дівчатами. Судячи з облич, балет захопив усіх: і працівників заводу, які координують кранівниць, і акторів, задіяних у Νερό. Крани, які стоять десятиліттями на одному і тому ж місці, раптом стають частиною масштабної постановки. У них з'являється інша функція, хоча післязавтра вони знову будуть звичайними кранами. Можливо, це і мав на увазі Троїцький, коли говорив про Νερό як про явище, яке вже вписано у світову культуру.

За дві години до початку великої нічної репетиції в доці вибиває фазу, електрики немає. Помічник обіцяє, що за півтори години питання вирішать, чого б їм це не коштувало. Троїцький їде в готель, але вночі обіцяє бути на місці. Репетицію скасувати не можна.

Михайло Мельниченко / TheБабель

01:00, генеральна репетиція

Вдень сцени не було видно, зараз зрозуміло, як все виглядатиме. Велика сцена, де перебуватимуть музиканти та співаки, над нею величезний екран для трансляції візуальних ефектів, трибуни, звідки оперу побачать майже 600 глядачів, і актори, які показуватимуть свої сцени на понтоні, що ближче до середини затоплять. Поки док сухий, і, на щастя, з'явилося світло. Згори жінка голосно кричить на своїх колег — двох чоловіків у касках. Каски — єдине, що відрізняє працівників заводу від акторів, зайнятих у постановці.

— Так, вже пізно, ми будемо щось робити? Давайте запускати воду, щоб вона встигла набратися.

— Будемо, люба, але може спочатку ти роздягнешся?

— Я зараз спущуся — роздягнетеся ви.

Троїцький їх не чує, він просить свого помічника Вальдемара швидко вирішити питання з брандспойтами.

Михайло Мельниченко / TheБабель

— Знаєте, я збирався займатися наукою. І якби тоді, у мої 25, хтось би сказав мені, що мене занесе в сучасний театр, я б плюнув в цю людину. Батьки з дитинства водили мене в театри. Пам'ятаю, виглядало це жахливо: моторошні декорації, актори, які говорили не своїми голосами. Мені ж не казали, що буває інший театр, а він був.

— Коли ж все змінилося?

— У гуртожитку я жив в одній кімнаті з музикантом Олегом Скрипкою. Тоді ми захопилися іншим театром, танцювали брейкданс, промацували ґрунт, розумієте? Театри були поганню, треба було щось міняти. Якщо ти займаєшся мистецтвом на містечковому рівні, то ти займаєш не мистецтвом, а, вибачте, х*йнею.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Нервують не тільки працівники заводу, яких втягнули в культурний експеримент і для яких все незвично — шум, актори, музика, телекамери, але й уся команда «ГОГОЛЬFEST», для якої це вже 12-й фестиваль.

До ночі трибуну повністю встановили. Зараз репетирують танець навантажувачів, і поки вони будуть їздити понтоном, решту просять почекати на глядацьких місцях. Виїжджають дві машини, стають одна навпроти одної і виконують синхронні фігури, після чого роз'їжджаються. Вмикають потужні прожектори, вони світять то в небо, то на всіх, хто є в доці. З моря дме холодний вітер.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

— Ви переживаєте, у вас взагалі бували провали?

— Ні, не було. Ніхто ж не знає, як має бути насправді. Секрет у тому, що це знаю тільки я.

— А чому ви ставите за кордоном? Невже в Києві вам не знайшлося місця?

— Та хто мені дасть тут ставити, я знаю, що чужий для цього середовища. Я звик працювати з іншими формами, якщо хочете, я створюю світи, дивовижні та ні на що не схожі. Це чудо творіння, феєрія. Але у мене в Києві є свій дім — це мій театр «Дах», поки він є, я буду працювати в Україні.

Троїцький різко зривається і біжить до краю трибуни, щоб поговорити з акторами.

— Зараз буде затоплення, перевірте всі лайно, яке ви залишили на землі. За 30 хвилин все піде під воду.

Картина Νερό живе в голові Троїцького. На ходу він орієнтується, що працюватиме, а що ні, які кольори та візуальні ефекти будуть на екрані.

Михайло Мельниченко / TheБабель

04:00, док у воді

Док заповнюється водою, спочатку по кісточки, потім вище.

— Влад, ми промокли.

— Якщо промокли, тоді на сьогодні закінчили, всі переодягайтеся.

— Ні, поки все не відрепетируємо, нікуди не підемо.

— Точно? Ну дивіться самі, не хочу, щоб ви захворіли, ви нам дуже потрібні завтра.

— Влад, завтра — це сьогодні. Четверта година ночі або вже ранку.

— Ви в цих комбінезонах з хрестами нагадуєте солдатів XIX століття і поводитеся так само.

Михайло Мельниченко / TheБабель

Михайло Мельниченко / TheБабель

Троїцький піднімається на верхню точку на трибуні і знову вирішує щось поміняти. Пропонує артистам спробувати підняти величезний залізний хрест, щоб подивитися, як він виглядатиме у вертикальному положенні. Увесь час хрест лежить на землі. Усім важко, але актори все ж піднімають вручну величезну конструкцію.

О п'ятій ранку розвиднюється, репетиція закінчується. Через 16 годин на прем'єру Νερό зберуться 600 глядачів, будуть десятки телекамер і фотографів, на сцену вийдуть музиканти та співаки. У цей же час оперу транслюватимуть на кількох телеканалах і на великому екрані в Міському саду. І ніколи більше ніде її не покажуть знову.

Михайло Мельниченко / TheБабель


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Україна не їде на «Євробачення» — за кого ж тепер уболівати? Радять фіналісти Нацвідбору Brunettes Shoot Blondes

Перегляди:
3139
Автор:
Тереза Лащук
Дата: