У Харкові хочуть повернути імʼя маршала Жукова проспекту і станції метро. Чому цього не варто робити — у спогадах його товаришів зі служби та полководців

Перегляди:
9533
Автор:
Євген Спірін
Дата:
У Харкові хочуть повернути імʼя маршала Жукова проспекту і станції метро. Чому цього не варто робити — у спогадах його товаришів зі служби та полководців

Sovfoto / UIG via Getty Images

Міський голова Харкова Геннадій Кернес на початку травня заявив, що хоче повернути одному з проспектів ім'я маршала Георгія Жукова. Вже 8 травня на сайті міської ради з'явилася електронна петиція «Поверніть харків'янам історію». Її автор Ігор Клименко вимагає повернути назву станції метро та проспекту, які були перейменовані в 2016 році в межах декомунізації. За словами Клименка, «Жуков і Радянська Армія звільнили Харків», а Петро Григоренко, ім'ям якого тепер названо проспект, лише народився там. Петиція набрала потрібні 5 тисяч голосів усього за кілька днів. 12 травня на площі Свободи зібрались близько 500 осіб: вони протестували проти можливого перейменування проспекту та захищали волонтерський намет, що стоїть там з 2014 року для збору допомоги армії. Віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко пообіцяла відкрити в наметі приймальню, щоб перешкодити його знесенню. Харківський скандал навколо намету і Жукова триває вже тиждень. Журналіст theБабеля Євген Спірін прочитав більш ніж десяток мемуарів товаришів зі служби, начальників і підлеглих Жукова, а також новітні біографії та спогади самого маршала, щоб зрозуміти, ким була людина, чиє ім'я хочуть повернути проспекту та станції метро.

Маршал Георгій Жуков — одна з ключових постатей Другої світової війни. Він відмовляв диктатора Йосипа Сталіна від розстрілів значних воєначальників, командував вирішальними операціями, був присутній при підписанні акту про капітуляцію Німеччини, приймав Парад Перемоги в 1945 році. За ним закріпився образ безграмотного самоука, який посилав на вірну смерть сотні тисяч солдатів, закривав ними мінні поля, наказував розстріляти командирів з власної примхи, сліпо вірив Сталіну й виконував його бажання. В історії Жукова часто зображують або героєм-визволителем на білому коні (на такому він їхав під час параду) — або кривавим м'ясником-самодуром. З часу розпаду СРСР про нього вийшло досить багато книг: мемуари військових, біографії, збірники документів. Крім цього, ще в 1940—1950-х з'явилися й мемуари представників союзних військ — наприклад, відома книга головнокомандувача силами антигітлерівської коаліції Дуайта Ейзенхауера чи американського генерала Джорджа Паттона. Російською мовою їх видали в 2000-х. Перекладали з помилками, деякі глави просто не ввійшли в російські видання. Тепер, за допомогою першоджерел, можна скласти (приблизний) портрет Жукова: яким він був, як воював, і зрозуміти, чи правдиві міфи про «переможця» і «м'ясника». Ми свідомо не розглядали особисте життя Жукова й не зупинялися детально на багатьох періодах його кар'єри, щоб скоротити й без того величезний текст. Для зручності, крім гиперпосилань, усі джерела вказані в кінці матеріалу.

1

Жуков народився в селі Стрєлковка в 1896 році. У своїх автобіографіях для військових канцелярій і пізніше, в мемуарах, він завжди підкреслював: родина його жила в бідності та злиднях, а сам він із селянського роду. Походження відігравало важливу роль у доланні кар'єрних сходів у СРСР. Але сім'я Жукова не була бідною. По-перше, у родині було тільки двоє дітей. По-друге, у них була хата, корова, теля, кінь, кури і земля (в кінці XIX століття третина сімей не мали коня). Батько майбутнього маршала працював у Москві шевцем, отримував близько 90 рублів на рік (робітники заводу на початку ХХ століття заробляли близько 180 рублів на рік) і служив поліцейським десятником. Мати торгувала бакалією та овочами. У Москві жив її брат Михайло Пилихін — відомий продавець хутра. Зв'язки та заробітки сім'ї дозволяли жити заможніше від селян того часу.

У 1903 році Жуков потрапив у сільську школу: їх тоді відкривали за програмою боротьби з неграмотністю. Школа була простою хатою, побудованою на гроші князя Голіцина. Пішли в неї всього 6 дітей з 300, які мешкали в селі. Там Жуков навчився читати й трохи писати. Пізніше він буде згадувати, що Сталін буквально на ходу виправляв помилки в рапортах. Але це майбутнього маршала не вирізняло: таким був рівень письменності практично в усіх червоних командирів. Після школи Жуков вирушив до Москви, працювати підмайстром у свого дядька, хутровика Михайла Пилихіна. В офіційних мемуарах він описує своє життя за методичкою радянської пропаганди: злий майстер, змушував спати на підлозі і працювати по 15 годин на добу. Жуков скаржиться на побої.

«За найменшу помилку хазяїн бив нас немилосердно. А рука в нього була важка. Били нас майстри, били майстрині, не відставала від них і господиня. Доводилося покірно терпіти. Найвищим для нас суддею був хазяїн».

Жуков (ліворуч), 1913 рік.

Саме господарем, як пише Жуков, йому було наказано називати Пилихіна. Уся ця історія — вигадка. По-перше, він був знайомий з дядьком із дитинства і гостював у нього в Москві задовго до учнівства. По-друге, Жуков відразу потрапив у привілейоване становище: спав поруч із сином Пилихіна на ліжку, їв з родиною за одним столом, працював у магазині, що було престижно, а через два роки почав розвозити хутра Москвою. Після закінчення навчання Пилихін подарував Жукову два пальта, костюм, черевики та білизну й запропонував 25 рублів платні на місяць. Молодший син хутровика Михайло в мемуарах згадує, що в 1913 році Жуков знімав кімнату в центрі Москви, роз'їжджав по шинках і мав славу «грози дівок». Усе це не збігається з його офіційною біографією.

Жуков неодноразово буде виправляти й відомості про свою освіту: то він закінчував три класи, то чотири, то чотири й курси. І завжди буде вносити у свою біографію дядька-визискувача, нестерпні умови праці й те, що про Леніна він почув від батька ще в 1905 році. Насправді ж Жуков не цікавився політикою та волів, за спогадами свого брата, ходити в кіно й театри. Почалася Перша світова війна. Жуков отримав повістку в серпні 1915 року. У ВКП(б) він вступить у 1919 і буде воювати на кількох фронтах, пізніше, у 1922-му, візьме участь у придушенні Антонівського повстання селян, за що отримає орден, а в 1924-му закінчить Вищі кавалерійські курси.

Новий важливий етап у житті Жукова — 1939 рік. Він розгромить японську армію на річці Халхин-Гол, Сталін дасть йому звання Героя Радянського Союзу, а після чисток 1937 року Жуков завдяки успіху операції стане чи не головним представником нового армійського істеблішменту. Майбутній маршал підійшов до початку великої кар'єри.

«Тільки з газет і з деяким запізненням Жуков дізнався про найважливішій події осені 1939 року: про вторгнення в Польщу та Зимову війну проти Фінляндії. Коли в середині травня 1940 року його викличуть у Москву, він потрапить у зовсім іншу стратегічну ситуацію. Ці сім місяців у Монголії виявилися для Жукова ще одним успіхом: вони позбавили його від участі в невдалій Фінській війні, яка могла б знищити його щойно народжену військову репутацію».

2

Саме в Другій світовій війні розкриються всі якості Жукова: здатність принижувати суперників, жертвувати життями тисяч солдатів заради перемоги, грабувати. Ось що пише історик Річард Овері: «Жуков був хорошим польовим командиром. Він був солдатом до мозку кісток, жорстким, рішучим, зовні спокійним і впевненим у собі. Він не соромився жертвувати життями, військовими чи цивільними, щоб виграти битву. Він був так само жорстоким, як і його господар [Сталін]; перемога — ось що було головним. Він був надзвичайно грубим, сипав матюками навсібіч. Він знущався й погрожував іншим військовим, обіцяв розстріляти генералів і полковників і користувався прихильністю Сталіна, щоб позбутися інших командирів».

А ось що ми знаходимо в книзі 2013 року істориків Жана Лопеза та Лаші Отхмезури: «Жуков не святий, хоча в сьогоднішній Росії він майже канонізований. Він багато брехав, приховував, спотворював правду про свою діяльність під час війни. Він бував несправедливим, запальним, пихатим, вульгарним. У Німеччині він відзначився нестримним мародерством і не заважав своїм підлеглим чинити злочини. Він покірливо служив Сталіну та його режиму, часто використовуючи ті ж самі методи, що й господар Кремля, який керував людьми, насамперед, страхом. Він розстріляв безліч заляканих солдатів, він посилав людей під радіоактивні опади, придушував боротьбу за свободу в Угорщині в 1956 році. Він сам створив свою легенду, написавши «Спогади і роздуми». Якщо їм повірити, він завжди правильно оцінював ситуацію на фронтах, завжди перемагав, а програвав винятково з вини інших. Насправді він поділяв помилки та ілюзії своїх колег до 1941 року, частково несе відповідальність за страшні поразки перших місяців операції «Барбаросса», під Ржевом його розбив Модель (1942), на Дніпрі його перехитрив Манштейн (1944), невдачею завершився його перший наступ на Берлін (битва на Зеєловських висотах)»

Саме тому маршал асоціюється з м'ясником і катом. Проте історики пишуть: «Просте порівняння втрат, завданих військам під час операцій, якими він керував, з тими, які очолювалися його колегами, суперниками: Тимошенком, Конєвим, Рокоссовським, спростовує це твердження. Червона армія мала колосальні втрати через вчинені в 1941 і 1942 роках грубі помилки, через слабкість свого «людського матеріалу», через природу сталінської системи, а не через характер її найбільш видатного полководця».

То ким же був Жуков?

3

У 1941 році Жуков займав різні посади, спочатку був начальником Генерального штабу, потім представником Ставки Верховного Головнокомандування, а після, через прорахунки та провали операцій, 29 липня його зняли й поставили на чолі резервного фронту.

Цікаві спогади Андрія Єременка, який під час Другої світової війни служив у званні генерала, а через десять років після її закінчення отримав звання маршала. Щоденник він став вести в 1939 році, фактично після початку розділу Польщі між СРСР і Німеччиною. Єременко мабуть єдиний воєначальник такого рівня, хто описав події тих років. У нього й Жукова були складні стосунки. У щоденниках, які опублікували в роки хрущовської відлиги, Єременко як тільки не лаяв Жукова та весь час скаржився, що маршал шкодив йому, заважав отримувати нагороди, і взагалі був мало компетентний.

Ось запис Єременка в щоденнику за 19 січня 1943 року.

«Я з тов. Жуковим навчався, працював, знав його як облупленого. Це людина страшна й недалека. Вищої марки кар'єрист. Заради своєї слави, до якої він ішов по трупах людей, він, гнида, втопче в бруд усе «священне» й образить і честь, і совість людини. У нього немає нічого правдивого».

Єременко звинувачує Жукова в невмінні користуватися людським ресурсом.

«Тут слід сказати, що жуковське оперативне мистецтво — це перевага в силах у 5—6 разів, інакше він не буде братися за справу. Він не вмінням воював, а кількістю, і на крові будував свою кар'єру. Ми своїми поспішними діями на півдні не дали розвинутися помилці супротивника — маневру на півночі — до катастрофи, і все це від нерозуміння обстановки Жуковим. Він і Сталіна підбив на це. Прикро, що через цей прорахунок марно пролилося багато крові. Ось тобі й Жуков — а-ля Наполеон».

Зліва направо: Бернард Монтгомері, британський воєначальник і фельдмаршал; Дуайт Ейзенхауер, Маршал Жуков. Тост «за перемогу».

Keystone-France \ Gamma-Rapho via Getty Images

Вони були суперниками, і Єременко міг щось перебільшити. Але те, що Жуков пускав на страту тисячі людей, відображено не тільки в мемуарах Єременка; це саме писав головнокомандувач силами антигітлерівської коаліції Дуайт Ейзенхауер у своїй книзі «Хрестовий похід на Європу», яка вийшла в 1948 році. Після підписання акту про капітуляцію Ейзенхауера запросили в СРСР. Його зводили на парад фізкультурників, до музею Кремля, показали колгоспи. Роль куратора й екскурсовода відвели Жукову. Американський генерал тепло ставився до маршала і вважав його правою рукою Сталіна. З погляду дипломатії, поїздка Ейзенхауера в Москву була успішною. Він поспілкувався з вищими чинами СРСР і навіть зі Сталіним. По дорозі назад, у літаку, заговорив із Жуковим. Маршала вразило, що американські дивізії налічували по 17 тисяч людей після боїв, тоді як російські починали з 8 й до кінця тривалих кампаній могли зменшитися до 3—4 тисяч. Сам Ейзенхауер почув ось таку розповідь про методи Радянської армії.

«Дуже показовим був його опис російського методу наступу через мінні поля. Німецькі мінні поля, вкриті оборонним вогнем, були серйозними тактичними перешкодами. Пробиватися крізь них завжди було важкою справою, хоча наші фахівці винайшли всі мислимі механічні пристрої для безпечного знищення. Маршал Жуков поділився зі мною своєю практикою: Є два види мін: одна — міна для піхоти, а інша — автомобільна міна. Коли ми приходимо на мінне поле, то наша піхота атакує точно так, як його б не було. Втрати, які ми отримуємо від мін, ми вважаємо рівними тим, які отримали б від кулеметів та артилерії, якщо б німці вирішили захищати цей конкретний район з допомогою сильних угруповань військ. Атакуюча піхота не підривається на машинних мінах, тому після того, як вони проникли на дальню сторону поля, вони формують плацдарм, після чого інженери підходять і викопують канали, через які можуть пройти транспортні засоби».

Далі Ейзенхауер пише: «Я жваво уявив собі, що було б, якщо б американський або британський командир запропонував би таку тактику, ще краще я уявив собі, що сказали б солдати. Американці рахують вартість війни в людських життях, а росіяни спокійно виснажують націю. При цьому в них є розуміння моралі, але рухає ними бажання перемоги, патріотизм, фанатизм».

Незважаючи на всю дикість описаного, генерал Ейзенхауер дещо лукавить. Такі операції описані в мемуарах американських військових. Наприклад Джордж Паттон згадує одну з вилазок після відкриття Другого фронту, де 35 солдатів уночі підірвалися на дорозі через мінне поле. «Нічна атака була незвичайною, тому що вони повинні були пройти через мінне поле. Вони вирішили зробити це в темряві, внаслідок чого втратили близько тридцяти п'яти осіб. Якщо б вони просунулися в денний час, вони, імовірно, втратили б тих же тридцять чоловік через міни, і, крім того, кілька сотень через гвинтівки».

4

Якщо у союзників це було скоріше випадковістю, то в Радянській армії прохід через мінні поля був звичайною практикою: для цього використовували штрафні батальйони. Тактику Жукова часто згадує сержант Микола Нікулін у своїх мемуарах, які він почав писати в 1975 році. Написані вони з великими узагальненнями, військові історики оскаржують деякі епізоди. І все ж вони дають уявлення про те, як війна виглядала для солдатів Радянської армії.

«На війні ті ж справи оплачувалися солдатськими життями. [...] Наказ: «Вперед!», і пішли вмирати ті солдати. Пішли на кулемети. Обхід з флангу? Не наказано! Виконуйте, що велять. Та й думати і міркувати розучилися. Стурбовані найбільше тим, щоб утриматися на своєму місці та догодити начальству. Втрати значення не мають. Уграли одних — приженуть інших. Іноді солдати гинули, не встигнувши познайомитися перед боєм. Людей багато. А людей цих хапають у тилу, на полях, на заводах, одягають у шинелі, дають рушницю і — «Вперед!» Розгублені, злякані, деморалізовані, вони гинуть як мухи. Звикли ми до цього: солдати — вмирати, начальство — гробити».

Жуков на посаді начальника резервного фронту здобуває першу перемогу, звільняє місто Єльня в серпні 1941 і відсікає німцям шлях до захоплення Москви. Паралельно Жуков будує в армії залізну дисципліну, у тому числі й розстрілами. Для цього використовуються довоєнні методи репресій НКВД. Усього протягом війни 442 000 осіб змусили служити в штрафних батальйонах; ще 436 000 засудили до тюремного ув'язнення. «Скільки людей загинуло внаслідок розстрілів і штрафних місій на мінні поля, підрахувати неможливо», — пише Річард Овері.

Вбиті й кинуті радянські солдати, липень 1941.

ullstein bild / ullstein bild via Getty Images

Сталіну боялися доповідати про великі поразки, перебільшували маленькі перемоги. Через це нарком оборони СРСР зазнає кілька великих невдач. У серпні 1941-го Жуков на дачі Сталіна в Кунцево вмовляє його залишити Київ. Але Сталін слухає Хрущова, Кирпоноса та інших командирів; Єременко обіцяє, що Київ вистоїть, атаки Гудеріана будуть відбиті. Врешті 19 вересня німці займуть Київ, знищать 43 дивізії, отримають дорогу на Москву і відкриють Донбас і Крим. Жуков у мемуарах багато писатиме, що він попереджав Сталіна, а хитрий Хрущов і Єременко помилилися. Уже в 50-ті Хрущов зіграє головну роль у поваленні Жукова й руйнуванні культу навколо маршала.

5

У 1943 Жуков отримує звання маршала, координує прорив блокади Ленінграда, наступ у Курській битві. У 1944, під час Корсунсько-Шевченківської операції, він допустив низку серйозних помилок, через це командування передали генералові Конєву. Єременко зловтішається, запис у щоденнику від 14 листопада 1944:

«Жукова здорово критикували через те, що в нього нічого не вийшло, починаючи з [...] осіннього [наступу]. Жукова звинувачують у тому, що він робить не так, як Ставка наказує».

Сталін надсилає Жукову телеграму. У ній командувач відчитує останнього за те, що він не володіє ситуацією, і вимагає будь-якими засобами ліквідувати прорив противника.

Офіцер-зв'язківець Леонід Рабичев про цей час розповідає у книзі «Війна все спише».

29 травня 1944

Наступ наших військ знову провалився. Далі від третьої лінії німецьких укріплень не пройшли і зазнали величезних втрат. А через день перед строєм читали нам адресований командувачем 3-м Білоруським фронтом маршалом Черняхівським страшний лист Ставки Верховного Головнокомандування про те, що 3-й Білоруський фронт не виправдав довіру партії і народу й зобов'язаний кров'ю спокутувати свою провину перед Батьківщиною... Злочинна була спроба Ставки Сталіна звалити невдачі генералітету й розвідки на чудових наших піхотинців, артилеристів, танкістів, зв'язківців, на мертвих і тих, хто вижив. Усе це, напевно, розумів і Сталін, і Жуков, і Черняхівський, які загубили кілька десятків тисяч людей. Але при загальному наступі 1944 року наш фронт повинен, зобов'язаний був переходити в наступ, помилка повинна бути виправлена не смертю і кров'ю ослаблених підрозділів, а стратегією і тактикою штабу Головнокомандувача».

Нарешті в 1945 починається останній етап війни, Жуков і Конєв проводять Вісло-Одерську операцію. Потім буде штурм Берліна, підписання капітуляції Німеччиною і червневий парад у Москві.

Цікавий момент стався при взятті Берліна. Жуков і Конєв буквально змагалися, хто перший ввійде в місто. Епізод згадує і Нікулін у своїй книзі. Він із підрозділом їхав на вантажівці дорогою на Берлін, коли його колону зупинив потік вантажівок і джип. У ньому їхав Жуков.

«Для нього розчистили шосе, і ніхто не повинен був заважати його руху до німецької столиці. Але що це? По шосе стрімко рухається вантажівка зі снарядами, обганяє начальницьку кавалькаду. Біля керма сидить Іван, йому наказали швидше, швидше доставити боєприпаси на передову. Батарея без снарядів, хлопці гинуть, і він виконує свій обов'язок, не звертаючи уваги на регулювальників. Джип маршала зупиняється, маршал вискакує на асфальт і кидає:

—...твою мать! Наздогнати! Зупинити! Привести сюди!

Через хвилину Іван, який тремтить, постає перед грізним маршалом.

— Ваші водійські права!

Маршал бере документ, рве його на шматки і гаркає охороні:

Побити, обісцяти і кинути в канаву!

Свита відводить Івана вбік, тихенько шепоче йому:

— Давай, іди швидше звідси, та не попадайся більше!

Ми, онімілі, стоїмо на узбіччі. Маршал уже давно від'їхав у Берлін, а гуркітливий потік відновив свій рух».

Скульптор Віктор Думанян ліпить погруддя Жукова, 1966 рік.

TASS \ TASS via Getty Images

На початку червня Жуков побуває на обіді в свою честь у Сталіна, зустріне командувачів трьома окупаційними арміями: Ейзенхауера, Монтгомері і де Латтра де Тассінʼї. І стане керівником окупаційної зони.

24 червня Жуков прийняв Парад Перемоги — це був пік його кар'єри. Жуков гарцював білим конем на Червоній площі, маршал Рокоссовський представляв йому полки. Жуков зачитав промову, на бруківку кинули фашистські знамена. Здавалося, у цей момент маршал затьмарив самого Сталіна.

«Жуков перебував на сьомому небі. Сталінський намісник у Німеччині, командувач окупаційними військами й одночасно голова адміністрації в радянській зоні окупації, сипалися на нього почесті й нагороди, подарунки та інші знаки уваги, був оточений натовпом підлабузників. Першого червня 1945 року він отримав третю «Зірку» Героя Радянського Союзу за взяття Берліна. Двадцять другого червня він як депутат був присутній на XII сесії Верховної Ради СРСР. На зробленій у кінці сесії фотографії він праворуч від Сталіна, попереду Василевського, Конєва і Рокоссовського. У серпні він отримав другий орден Перемоги, знову раніше за самого Сталіна. Солдати подарували йому алюмінієвий портсигар, де вигравірували на кришці портрети: Суворов і Жуков».

6

Так виник культ особи Жукова. Де б він не з'являвся, його прославляли. Він і сам повірив у свою винятковість. Це не сподобалася Сталіну, і він доручив міністру Внутрішніх справ Абакумову зібрати на маршала досьє. Збирати було з чого. Наприклад, Жуков славився як батько мародерства. Як пишуть історики Лопез і Отхмезури, «Випадки пограбувань і зґвалтувань, які чинилися радянськими солдатами під час війни, не припинилися після 8 травня 1945 року. До головнокомандувача радянськими окупаційними силами надходили сотні скарг, причому деякі – від генерала Ейзенхауера: «Усі поїзди та автомобілі, що направляються нами в Берлін, проходять через радянську зону. Їх неодноразово зупиняли й навіть грабували банди волоцюг, одягнених у російську військову форму».

Жуков стане фігурантом «трофейної справи» — у нього вдома, як і в інших військових, знайдуть украдені в Німеччині гобелени, картини, золото. «Жуков сам зізнається, що «багато накупив» у Німеччині. Список, представлений ним самим у комісію, вражає. Тільки хутра: 160 шкурок норки, 40—50 шкурок мавпи, 50—60 котика... Прочитавши цей список, Сталін нібито вимовив: «Як був кушніром, так і залишився!» Створили навіть спеціальну комісію, яка розслідувала накази Жукова грабувати, ґвалтувати і вбивати на території окупаційної зони.

Зі звіту комісії: «Внаслідок усього цього Жуковим було присвоєно до 70 цінних золотих предметів (кулони та персні з дорогоцінними каменями, годинник, сережки з діамантами, браслети, брошки тощо), до 740 предметів столового срібла і срібного посуду, крім того ще до 30 кілограмів різних срібних виробів, до 50 дорогих килимів та гобеленів, понад 60 картин, що мають велику художню цінність, близько 3 700 метрів шовку, вовни, парчі, оксамиту тощо».

Жуков, 1970 рік.

Heritage Images / Getty Images

Пізніше буде ще «авіаційна справа», звинувачення у змові й заслання до Одеси. Сталін так і не наважиться прибрати Жукова фізично. Надто він був потрібен для сакралізації «Вітчизняної війни» — як приклад солдата, який зрісся з партією. Після смерті Сталіна Жукова призначать Міністром оборони СРСР, а в 1957 році виведуть із ЦК й остаточно відішлють на пенсію. Під час правління Хрущова, у 1961 році вийде три томи «Історії Великої вітчизняної війни», де Жукова згадують два рази, і то в світлі провалу операцій. Після цього він перестав спати і писав свої мемуари, у яких переможцем і визволителем стане саме він. Так ким же був Жуков? На це питання відповість Микола Нікулін у короткому оповіданні про перші повоєнні роки.

«Було близько третьої години опівдні. У приміщенні штабу сидів лише один черговий офіцер. Від нічого робити він спостерігав у бінокль за німкенями, які купалися в озері. Коридорами сонно тинялися без мети якісь випадкові солдати, отупіли від спеки й випивки. Раптом до особняка підкотила кавалькада машин у супроводі броньовика. З відкритого джипа пружно вискочив маршал Жуков — вісімдесят кілограмів тренованих м'язів і нервів. Згусток енергії. Ідеальний, блискуче налагоджений механізм військової думки! Тисячі безпомилкових стратегічних рішень блискавично циркулювали в його мозку. Охоплення — захоплення! Оточення — розгром! Кліщі — марш-кидок! Півтори тисячі танків направо! Дві тисячі літаків наліво! Щоб узяти місто, треба «залучити» 200 тисяч солдатів! Він міг негайно ж назвати цифри наших втрат і втрат противника. Він міг без сумнівів та роздумів послати мільйон-другий на смерть. Він був воєначальником нового типу: гробив людей без числа, але майже завжди домагався переможних результатів».

Джерела:

1. Overy Richard. RUSSIA'S WAR. First published in the USA by TV Books Inc., 1997.

2. Eisenhower Dwight. Сrusade in Europe. London, Windmill Press, 1949.

3. Montgomery Bernard. The Memoirs of Field-Marshal the Viscount Montgomery of Alamein. London: Collins, 1958.

4. Patton George. War as I knew. USA, Bantam Book, 1975.

5. Alliluyeva Svetlana. Twenty Letters to a Friend. Harper, 1967.

6. Жуков Георгий. Воспоминания и размышления. Москва, ОЛМА-ПРЕСС, 2002.

7. Лопез Жан. Жуков. Портрет на фоне эпохи. Москва, Центрполиграф, 2015.

8. Еременко Андрей. Дневники, записки, воспоминания. 1939–1946. Москва, Росспэн, 2013.

9. Никулин Николай. Воспоминания о войне. СПб. Издательство Эрмитажа. 2008.

10. Рабичев Леонид. Война все спишет. Воспоминания офицера-связиста. Москва, 2010.


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Вартість біткоїна різко зросла і перевищила 8 тисяч доларів, а на ринок криптовалют приходять великі компанії — ось чому

Автор:
Сергій Пивоваров
Дата: