«Суди перетворилися на місце постійних зустрічей». Публікуємо уривок з нової книги російської правозахисниці «У пошуках війни: 5 років у Криму» 

Перегляди:
3050
Автор:
Роксана Рублевська
Дата:
«Суди перетворилися на місце постійних зустрічей». Публікуємо уривок з нової книги російської правозахисниці «У пошуках війни: 5 років у Криму» 

Вадим Лур'є

Сьогодні у Кримському домі презентують книгу російської правозахисниці Олександри Криленкової «У пошуках війни: 5 років у Криму». З 2012 року вона займається громадською діяльністю, пов'язаною з підтримкою політв'язнів і розвитком груп солідарності. У березні 2014 року Криленкова поїхала до Криму, щоб на власні очі побачити все, що сталося з півостровом після анексії. Вона документує порушення прав людини, відвідує суди над жертвами репресій і розмовляє з людьми, які залишилися сам на сам з окупантами. «У пошуках війни: 5 років у Криму» — це спроба правозахисниці зрозуміти, що ж таке сучасний Крим, як змінюється в ньому громадянська самосвідомість і що різні люди, які живуть на півострові, думають про це. З дозволу письменниці ми публікуємо главу «Людина, яка бореться».

Людина, яка бореться

У цій главі я виявляю, що можна привезти з Криму практики солідарності та допомоги, геть забувши, що їхала до Криму привезти наші.

До третьої річниці я назвала події 2014 року такими, що остаточно перетворили нас з людей, які створюють, на людей, які борються. І, загалом, абсолютно неважливо, за що і на якому боці. Хто за права людини, хто за російський мир, хто за Ісаакій, а хто за Бога, хто за незалежність, а хто за імперію, хто за виживання, а хто за поповнення бюджету.

Усі на вістрі боротьби.

І я на вістрі. До кожної дії ми ставимося як до питання життя і смерті, до кожної образи чи нерозуміння як до зради. Ми шукаємо серед близьких стукачів і зрадників, ворогів батьківщини та просто ідіотів.

І все б нічого. Живуть люди скрізь. І в Північній Кореї, і в Радянському Союзі жили, і на Донбасі живуть. Але в нас ще дуже жива пам'ять про «мирні часи». І оскільки снаряди над головою літають в якійсь іншій формі, то іноді ми намагаємося зробити вигляд, наче це мир. І ми ні за що не боремося. Ми до чогось прагнемо і над чимось працюємо.

Щоразу, приїжджаючи у Крим, я дізнаюся щось нове, розумію його трохи глибше, аніж раніше. Здається, тут все чесніше, ніж у Росії. Тут ніхто не намагається робити вигляд, що він має вплив. Тут ніхто не вдає, що те, що відбувається навколо, — тимчасові труднощі («ну... так, срака, звичайно... але загалом...»). Це важко. Але ж яка солідарність! Яка взаємовиручка та взаємодопомога!

Як тоді, так і зараз не втомлююся захоплюватися, і щоразу стає нестерпно шкода, що я не належу до цього співтовариства.

9 квітня 2016 року в Бахчисараї у відкритому ресторані красиво, тепло, затишно. Тихенько збираються люди. Дівчата, як годиться, за одним столом п'ють каву, чоловіки — за іншим. Ті, хто не дотримуються, стоять у дворику — курять або дихають тим, що курять інші. Навколо чутно тиху, неспішну розмову: про обшуки, про нові арешти, про те, у кого що вилучили, зачитуються смішні (якби не було так сумно) цитати з судових постанов, протоколів обшуків. Тут поступово збираються сім'ї вже заарештованих, правозахисники, юристи. Після кави та сигарет усі зібралися за одним столом. Так утворилася організація, яку я люблю точно не менше за те, що зробила сама. Хоча тут я лише спостерігала. Кримська солідарність. Об'єднання родичів кримських політв'язнів і тих, хто готовий їм активно допомагати. Основу Кримської солідарності складали і складають дуже релігійні люди. Переважно молодь. Через рік родичі вже не були змушені ходити до кімнати передач у в'язниці — все було організовано. З'явилися моніторингові групи, які знімали кожен обшук і арешт, а потім описували в соціальних мережах, як це було. У вкрай зайнятих юристів з'явилися нові руки. Мені пощастило якось проводити семінар, зокрема й для учасників Солідарності. Це було фантастичне відчуття, коли ти розповідаєш про якийсь механізм, а люди мало того що слухають, потім до ночі обговорюють, так ти ще й приїжджаєш за місяць, а воно вже працює. Можливо, у мені говорить упередженість, але я певна, що саме виникнення Кримської солідарності багато в чому підштовхнуло розвиток різних форм правозахисної та громадянської діяльності, (я скажу акуратно) опозиційно налаштованих щодо російської кримської влади.

Улітку 2016 року за ініціативою Лілі Буджурової був створений Фонд «Бізім Балалар» («Наші діти»), який збирає гроші для підтримки дітей кримських політичних в'язнів. Крім очевидної матеріальної користі — щомісячна невелика допомога (Фонд ділить усі зібрані гроші на кількість дітей, які внаслідок репресій або вбивств залишилися без батьків), сам символічний крок — підрахунок дітей, які залишилися без допомоги одного з батьків, — виявився дуже значущим і об'єднуючим.

Що більше політичних в'язнів — то більше судових засідань. За кожним рішення про арешт (і апеляція на нього), кілька рішень про продовження (і апеляції на них). Якщо справа не за статтею «тероризм», то й розгляд по суті. У якийсь момент судових засідань стало так багато, що вони проходять тепер майже щодня. А іноді паралельно в різних судах — різні. Засідання судів поступово стали збирати все більшу кількість людей. Спершу всі трималися якось окремо: обвинувачені в участі у Хізб ут-Тахрір приходили на суди один до одного. На засідання у «Справі 26 лютого» більше збиралися ті, хто підтримують Меджліс. Поступово починалися кроки зі зближення. Акуратно і тихо з'явилися перші дружини обвинувачених в участі у Хізб ут-Тахрір на засіданнях у «Справі 26 лютого». Ветерани кримськотатарського руху і прихильники Меджлісу, за ними — ті, хто не визначилися, українські активісти, правозахисники... Суди перетворилися на місце постійних зустрічей. Сюди приходили журналісти, які вперше відвідали Крим. У своїх поїздках ми перш за все йшли сюди. Тут можна було з усіма побачитися, усіх обійняти, обговорити новини, домовитися про плани та зустрічі. У «Справі 26 лютого» частина людей були свідками, а справи проти обвинувачених в участі у Хізб ут-Тахрір взагалі були закритими. Тож основне життя точилося (і точиться) навколо судів. Якщо бувало холодно, то грілися по черзі в машинах. Коли було тепло — усі стояли навколо. Переважно три суди — Київський, Центральний і Верховний суд Криму.

Засідання «Кримської солідарності». Старий Крим. 27 січня 2018.

Антон Наумлюк

Біля Київського суду розташовані офіс Еміля з Еденом і команди, кафе «Мараканд» і затишний сквер з лавками. Страшно згадати, скількох хлопців привозили сюди на автозаках з боку річки, натовп груп підтримки, вигуки «Аллаху акбар!», що струшують навколишні дерева, і сотні піднятих у вітанні вказівних пальців. Тут ухвалюють (зазвичай) продовження запобіжних заходів обвинуваченим в участі у Хізб ут-Тахрір. У Київському районному суді є зал у підвалі, спускаєшся по брудних вузьких сходах повз приставів у масках, опиняєшся в темному залі з підлогою, вкритою лінолеумом. Ненавиджу цей зал. Він зовсім не схожий на зал засідання. І жодна мантія на головуючому судді не може повернути це відчуття. Тут весь час бʼється в голові словосполучення, звичне на Донбасі: «Через підвал».

Центральний районний суд — найнезручніший для Солідарності. Ні тобі скверу, ні лавок. Та й сам суд маленький, тісний, без двору або площадки перед входом. Навпроти є кав'ярня з вуличним дерев'яним «барним столиком». Саме тут (взявши в кафе каву з чаєм і приносячи із собою жиляники й інші закуски) збиралися ті, хто підтримують. Тут розглядалася та частина «Справи 26 лютого», яка не включала в себе Ахтема Чийгоза. Тут душею компанії і центром тяжіння були Бекір і Аліє Дегермеджи. Тут судили їхнього сина і тих, хто був заарештований разом з ним.

Верховний суд Криму — великий і світлий. У ньому багато місця. Його довго ремонтували. А якось, давлячись від сміху, із суду вийшла дружина одного із заарештованих за звинуваченням у Хізб ут-Тахрір: після ремонту в сортирах суду на кранах з'явилися зроблені під золото герби Росії. «Дивно, що не кнопки спуску», — майже хором прокоментували присутні. Навколо Верховного суду — алея з високих дерев, що дуже актуально в літню кримську спеку. А під ними були лавки, на яких всі й збиралися. На них могли присісти літні люди, вагітні жінки. Та й взагалі кожен, хто втомився. Але в один прекрасний момент усі лавки зникли. Вже півтора року (з 4 травня 2017 року) навколо Верховного суду немає жодної лавки. А якось я після семи годин стояння поруч з судом сіла на сходи цього «храму справедливості». Тому що навіть у мене, порівняно молодої і здорової баби, вже відвалювалася спина.

До мене підійшли пристави і сказали, що сидіння навпочіпки в будівлі суду ображає суд.

Ага. Саме сидіння навпочіпки і ображає цей суд.

Через Верховний суд проходили всі. Тут слухаються всі апеляції. Тут писались перші масові скарги на недопуски до зали засідань (усе почалося з того, що люди, які хотіли відвідати засідання, просто не вміщалися в зал). Цей дивовижний суд вигадав формулювання:

«Суд щодо продовження запобіжного заходу (!!) оголошено закритим «у зв'язку з нестабільною соціально-політичною ситуацією». І тому навіть у суд жителів Криму не пускають».

Сюди почали привозити замість лавок складані столи та стільці, величезні казани з їжею. Звідси неможливо піти голодним або замерзлим. Тут солідарність об'єднала та зібрала всіх.

Звичайно, суди проходили не лише в Сімферополі. Дуже запам'ятався мені суд у Судаку, що розглядав адміністративну справу проти хлопців, які проїхали в день депортації кримськотатарського народу вулицею з національними прапорами, беручи участь в автопробізі. Ось що я опублікувала тоді у себе в соцмережі:

Сьогодні в Судаку о 09:00 (!!) мав відбутися суд над кримськими татарами за звинуваченням у проведенні автопробігу в день депортації кримськотатарського народу. До девʼятої ранку близько 50 людей зібралися біля Судацького міського суду підтримати хлопців. Суддя «пішла у іншій справі до дорадчої кімнати», і суд перенесли. Після обіду людей стало ще більше, але суддя (як повідомили адвокати) залишилася в кімнаті та до 17:00 точно звідти не вийде.

Дружини заарештованих кримських татар перед будівлею Верховного суду. Сімферополь. Жовтень 2017.

Аліна Смутко

Рівно за 9 годин після призначеного строку суд за звинуваченням в організації автопробігу в Судаку все ж таки відбувся. Суддя тричі переносила засідання. Спершу на 5 годин, потім ще на 2 години, потім сказали, що його взагалі сьогодні не буде. А потім термміново призначили. Але щоразу до призначеного часу народ збирався біля будівлі суду. І з кожним разом людей ставало все більше. У зал пустили близько 25 осіб. Багато хто стояв. Решта чекали на вулиці.

Усе було нудно. Але під кінець суддя звернулася до публіки: «Ці ваші мітинги абсолютно неприпустимі. Не треба нагнітати ажіотаж. Рішення буде законним».

На вулиці до цього часу зібралася вже сотня людей.

Рівень і якість солідарності вражали. Але старі травми, як водиться у психології, непроговорені й непрожиті, нили і явно давали про себе знати. То релігійна молодь вкаже дорослій жінці на її місце на жіночій половині столу — і скандал. То хто-небудь почне говорити про необхідність створення «альтернативного», «нерелігійного» правозахисту в Криму. До 2017 року все частіше починали лунати голоси про «просування своїх інтересів». То Хізб ут-Тахрір через правозахист поширює свої ідеї, то Меджліс заради своїх цілей у Києві використовує кримські трагедії. Поступово частина людей, які вважали себе не надто релігійними, стали рідше з'являтися на засіданнях Кримської солідарності. Вони почали створювати нові організації.

Українські активісти почали випускати газети українською в Криму, проводити різні заходи, пов'язані з українською культурою.

Проросійські активісти, на яких все більше тиснули через їхню діяльність, почали проводити круглі столи та збиратися разом.

З'явилися кримські активісти, які підтримують російські опозиційні рухи. Уперше кілька хлопців хотіли провести акцію 29 квітня 2017 року на підтримку всеросійської акції «Надоел». З'явилися прихильники Навального.

Спроби загальної консолідації змінилися політичним, громадським і цивільним різноманіттям. Кримські практики продовжують дивувати навіть мене. Особливо тим, що за потреби й біди миттєво забуваються всі претензії один до одного, і всі йдуть допомагати. Чого варті хоча б дуа (молитви) в будинках заарештованих, ув'язнених та тих, кого звільнили, — з будь-якого приводу. Народ збирається і підтримує родини тих, кого немає зараз поруч, або поділяє радість тих, хто повернувся додому. Усе частіше в Росії я наводила як приклад успішних практик солідарності те, як допомагають у Криму політв'язням та їхнім родинам.


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

За день до аварії рейсу МН17. Премʼєр Яценюк у звільненому Словʼянську, наметове містечко на Майдані, долар по 11 гривень. Що відбувалося 16 липня 2014 року

Перегляди:
8559
Автори:
Євген Спірін, Сергій Пивоваров
Дата: