«Ці діти сильніші за дорослих». Однолітки війни у прифронтових селах ідуть у перший клас — великий репортаж зі Станиці Луганської

Перегляди:
4212
Автор:
Євген Спірін
Дата:

Сергій Моргунов / theБабель

У прифронтовому селищі Станиця Луганська працюють кілька шкіл. Цього року вони приймають більше першокласників, ніж раніше: переселенці повертаються в свої будинки, а разом з ними і діти. Цього разу в перший клас ідуть ровесники війни: їм шість років, пʼять з яких тривають бойові дії. Одна зі шкіл, № 2, розташована просто на лінії розмежування. Улітку 2014-го в будівлю школи влучив снаряд, воно повністю згоріла, і її так і не відновили. Директор школи та вчителі дітей не кинули — тепер вони ходять займатися у редакцію місцевої газети та в будівлю дитячого садка. Інша школа, № 1, теж постраждала під час війни, але її вдалося полагодити. Цього року сюди прийшли вчитися 400 дітей, з них 30 — першокласники. Кореспондент theБабеля Євген Спірін і фотограф Сергій Моргунов провели кілька днів у Станиці Луганській та поспілкувалися з першокласниками Яною й Артемом, щоб зрозуміти, чим живуть однолітки війни, чого вони очікують від школи та як це — дорослішати там, де пʼятий рік стріляють.

Школа № 2 (раніше № 1)

Станиця Луганська розташована просто на лінії розмежування. Якщо стояти біля пропускного пункту, можна побачити памʼятник князю Ігорю й на ньому прапори «ЛНР». Крайні вулиці дуже обстрілювали в 2014—2015 роках. Тут майже всі будинки поцятковані осколками і стоять без дахів, а в стінах і парканах зяють дірки. Останні кілька років у селищі відносно тихо. Іноді вночі мешканці чують, як десь далеко вибухають міни, ще рідше — постріли з автомата. У центральному Будинку культури вчительська конференція. За кілька днів до 1 вересня тут зібралися педагоги району. Біля ґанку багато автобусів і машин. Директор школи № 2 Людмила Жиронкіна теж тут. Її школа не зовсім звичайна.

На вулиці спекотно, поруч із БК — Ощадбанк, біля нього товпляться люди з номерками. Це пенсіонери, які прийшли з Луганська зняти гроші з банківських карток і відмітитись як переселенці. Ті, хто вже отримав гроші, ідуть на ринок, який теж поруч. Людмила радісно розповідає про свою школу.

— Будівля зруйнована, але, попри все, наша школа існує. У нас є учні, батьки, вчителі. Наші діти здають ЗНО і показують кращі результати в районі.

Зараз у другій школі навчаються 197 дітей. Частина з них — 7-й, 9-й, 10-й та 11-й класи — займаються в редакції місцевої газети, решта — в дитячому садку.

— Ось тут ми і працюємо. А ще у нас навіть компʼютерний клас є, нам допомогли його купити. Приміщення замале, зате є компʼютери. Найбільший клас, четвертий — це 31 учень, а найменший — усього шестеро. Ми іноді й дітей до школи не беремо, бо нам їх нікуди садити.

Сергій Моргунов / theБабель

У школу заходить мама з дівчинкою, вони принесли документи в перший клас. Цього року до школи йдуть 20 першокласників. Переважно це ті, хто повернувся і сподівається, що війни та обстрілів тут більше не буде.

— Коли війна йшла, нас дуже обстрілювали. І ось 23 серпня 2014 року обстріляли і школу: пряме попадання в туалети, які ми щойно побудували. Почалася пожежа, але так сильно стріляли, що гасити ніхто не приїхав. Ми шукали приміщення. Тому навчальний рік розпочався в жовтні. Діти йшли до школи та зі школи під обстрілом.

У парку просто перед будівлею школи двірники стрижуть траву та білять бордюри.

— А ось це наш парк був, ми тут завжди прибирали, косили. А ось і наша школа, перед вами.

Школа № 2 у Станиці Луганській.

Сергій Моргунов / theБабель

— Перші два вікна — це мій кабінет, а наступні три — це кабінет завучів. У моєму кабінеті сейф стояв. Кажуть, сейфи вогнетривкі — не вірте. Усе згоріло, нічого не лишилося. Ми перший рік ходили сюди як до памʼятника. Квіти приносили. Коли сильні обстріли припинилися, після 2016 року, ми сюди ходили й навіть намагалися серед завалів знайти шкільний дзвінок. А тепер небезпечно. Не все розмінували.

З того часу будівлю так і не полагодили, нову не знайшли, і взагалі, глава адміністрації Станиці Луганської вважає, що ремонтувати школу економічно не вигідно, а замість цього треба всіх перевести до школи № 1. Вона розрахована на 1 200 учнів. Жиронкіна з цим не згодна.

— Ми сподівалися, що хтось щось запропонує, почнуть ремонтувати, але замість цього відремонтували банк і поліцію. А нам сказали: «Ви економічно невигідні». Якби була будівля в цьому районі, ми б її вибили собі. Але, на жаль, ні. Здається, ми написали всюди, але з боку районної адміністрації підтримки не було. Кажуть, дітей мало, перспектив немає.

Директор Людмила Жиронкіна біля «свого кабінету».

Сергій Моргунов / theБабель

Будівля стала школою в 1936 році. До цього це була церковно-приходська школа, поруч стояла церква. Після революції 1917-го церкву зруйнували. Ще тут були лікарня та пологовий будинок. Під час Другої світової тут розміщували поранених. Заступниця з навчальної частини Олена Золкіна каже, що до російсько-української війни у парку поруч із будівлею знаходили артефакти з Другої світової.

— Наприклад, хотіли будувати туалет, почали ями копати, а там могили солдатів. У них каски, жетони. Ми викликали музей, вони це все задокументували. А тепер будівлі більше немає. У нас узагалі так складається, що є до і після. Те, що було до 2014-го, — це взагалі інше життя. Зараз у нас боротьба.

Директор Людмила сумно дивиться на обгорілі руїни. Надії на те, що хтось це зможе полагодити, немає. Незважаючи на це, багато дітей хочуть тут вчитися.

— Зараз, може, відновлювати й правда економічно не вигідно. Щоб було рентабельно, потрібно 400 учнів. Якщо в такому ритмі, як зараз, люди повертатимуться і знову не почнеться обстріл, то, я думаю, 400 дітей для нашого селища не така вже й велика цифра. А якщо школу закрити — скільки людей втратять робочі місця?

Першокласниця біля редакції місцевої газети, у приміщенні якої займаються діти.

Сергій Моргунов / theБабель

Зараз на навчання сюди потрапити не так просто: кількість місць обмежена, тому беруть не всіх. Декого доводиться відсилати в іншу школу, за залізничним переїздом. Заступниця з навчальної частини Золкіна спохвачується.

— Людмило, ми взагалі-то в БК всі наші речі залишили. У мене там і сумка, і все... Давайте підемо забирати. А ви краще запитайте у батьків, вони вам скажуть, що ми як школа існуємо, хоч і будівлі в нас немає.

Двірники побілили бордюри, сидять на лавочці і їдять бутерброди. Жінка в помаранчевій жилетці киває головою.

— І чого ви там лазите, все заросло вже, і незрозуміло ще, а раптом там міни.

Сергій Моргунов / theБабель

На майданчику біля селищної адміністрації прогулюється Ірина Згурська та її шестирічна дочка Яна, яка другого вересня йде у перший клас із відповідальною місією — нести шкільний дзвінок. Узагалі Ірина з Луганська. Вона поїхала разом з родиною під великим обстрілом улітку 2014-го в Станицю, просто в день народження дочки. Але виявилося, що в Станиці не безпечніше.

— Зі Станиці ми поїхали в Миколаївську область. Ніби як на море, але насправді від війни. У перемирʼя намагалися повернутися в Станицю і знову потрапили під обстріл. І ось, із 2016 року живемо тут. Вирішили тут залишитися, ніби так дім здається ближчим. Ну, і родичам до нас легше їздити.

Іра вибрала для доньки саме школу № 2, у якої немає будівлі. Каже, що це усвідомлений вибір — незважаючи на труднощі, учні цієї школи сильні.

— Ми поспілкувалися з людьми і зрозуміли, який сильний тут педколектив. Ну, і вона спеціалізована, тут поглиблене вивчення математики та англійської. Ми ж уже тут у дитячий садок пішли, облаштувалися і зрозуміли, що ця школа нам ближча і комфортніша. Ну і плюс, тут україномовний клас. Нам кажуть: «Так у вас же російської немає». Як немає? Є три рази на тиждень, цього достатньо. У нас навіть питання не стояло, якою мовою вчитися. Ми повинні знати свою українську мову.

Першокласниця Яна за два дні до лінійки.

Сергій Моргунов / theБабель

Поки ми говоримо, Яна лазить по драбинці на дитячому майданчику. На ній рожеві окуляри і плаття з написом “Donʼt talk just act”. Пропоную прогулятися до зруйнованої будівлі школи. На майданчику вже зовсім спекотно, а там тінь у парку. Говоримо про шкільну реформу і створення опорної школи. В адміністрації вже два роки лежить проєкт — школи, де дітей мало, треба закрити, а всіх учнів перевести в одну опорну школу. Наприклад, у першу, за три кілометри звідси. Щоб возити тих, хто далеко живе, потрібно буде купити ще автобуси — поки в першій школі їх лише два. Ірина в принципі не проти цієї ідеї, але за певних умов: якщо всі вчителі зі зруйнованої школи працюватимуть у новій опорній. У ремонт Іра не вірить.

— Будувати тут її ніхто не буде, це точно. І проєкт був, і гроші виділяли. Але ні. По-перше, це лінія розмежування. Он, навіть стовпчики стоять. А по-друге, тут і місця не обстежені. Тут великі обстріли були. Узагалі вся ця вулиця постраждала. Тут усе як на долоні видно з тієї території.

Яна на тлі будівлі школи № 2.

Сергій Моргунов / theБабель

Ще одна проблема — перша школа розташована за залізничним переїздом, після площі з пунктом пропуску. Це саме те місце, яке добре видно з пагорбів «ЛНР». Ще кілька років тому на цій площі не було жодного цілого будинку, а будь-який спецтранспорт — пожежні машини, працівників поліції чи МНС, які тут зʼявлялися, бойовики обстрілювали. Місцеві жителі прагнули швидше проїхати цей пʼятачок.

— Багато дітей переходити в іншу школу й не хочуть. І взагалі. Везти дітей через переїзд — це додаткова небезпека. Навіщо потрібні провокації? Я б не хотіла, щоб моя дитина зайшла на вал і...

Ми підходимо до парку й говоримо про стандартні проблеми: шкільне харчування, ціни на канцелярські товари та одяг. У цій школі форми для дітей немає, але є негласні правила.

— Ми прагнемо, щоб діти не ходили в джинсах, у спортивних штанях, а так вільно. Звичайно, дорого купувати одяг. Тому що сюди привозять неякісний товар і за великі гроші. Це розраховано на окуповану територію. Там дорого, вони сюди ходять купувати. Тому ми їдемо кудись в інше місце чи в інтернеті замовляємо. На одну дитину, без зимового одягу, це близько трьох тисяч гривень.

На тлі обгорілої будівлі школи парк, той самий, де знаходили останки солдатів ще з Другої світової, виглядає доглянутим. Яна охоче позує фотографу і каже, що дуже хоче в школу, і в садку їй подобалося. Іра з донькою війну не обговорює і взагалі уберігає її навіть від телевізора та новин. Дівчинка дивиться тільки мультики та кліпи.

— Коли ми сюди приїхали, Яна маленька ще була. Але я завжди говорила, що це не обстріл, це грім. Яна не розуміла, що відбувається, але чула гул краще, ніж ми. Ми ще не чули, а вона вже бігла, лякалася. Тоді й ми розуміли, що то вже летить. А потім, з 2016 року, було чутно постріли тільки ночами. І я казала: «Спіть, це грім», а вранці і правда було видно сліди дощу. Так що я навіть не обманювала. Головне для батьків — не показувати свій страх. Діти одразу відчувають. У школі почнуть старші розповідати, звичайно. Ну, нічого. Ці діти міцніші. Вони не хочуть нас засмучувати, а ми не хочемо розчаровувати їх.

Незважаючи на те, що тут уже пʼять років іде війна, Яна дуже чекає лінійки. Тим більше, саме вона буде їхати на плечі одинадцятикласника зі шкільним дзвоником. Тепер у неї попереду цілий рік у школі без будівлі. Його вона проведе в приміщенні звичного дитячого садка.

Сергій Моргунов / theБабель

Школа № 1 (раніше № 2)

За два з половиною кілометри від згорілої школи стоїть школа № 1, яка раніше була № 2. Вона велика й теж постраждала під час обстрілу, але її змогли полагодити. Школу будували на 1 200 учнів. Після початку війни, у 2015 році, тут навчалося всього 125 дітей. Зараз, після того як обстріли вщухли, дітей стало більше. Цього року вже 400 учнів. Улітку 2014-го снаряди влучали в школу двічі.

Уперше вони вибили всі 170 вікон, удруге — зовсім знесли дах, а ще один снаряд влетів у клас. На відміну від знищеної школи, яку ніхто не збирається відновлювати, на дах, вікна та зруйновану частину стіни цієї школи гроші знайшли. Тепер вона здається звичайною, як і тисячі шкіл в інших містах України. Зараз тут працюють 28 вчителів. Про те, чи стане вона опорною, поки нічого не відомо, але шкільний автобус уже є.

Тридцятого серпня у дворі школи репетирують лінійку. Тут зібрали всіх першокласників, на вулиці виставили колонки і звуковий пульт, учителі разом з дітьми промовляють вірші та співають пісні. Діти репетирують неохоче: останні дні літа, на вулиці ще жарко, поруч старші діти грають у футбол, тому повторювати віршики не цікаво.

Сергій Моргунов / theБабель

Навпроти входу в школу стоять мами — вони привели дітей та обговорюють свої проблеми: хто скільки витратив на канцелярію та одяг, чим будуть годувати дітей у першому класі, хто що робив улітку. Мама шестирічного Артема Світлана Воронкіна теж привела сина на репетицію. Її старша дочка вже випустилася зі школи і поїхала вчитися в інше місто, а Артем іде до першого класу тут, у Станиці Луганській.

— Так, за літо розслабилися. Гуляли, сиділи перед телевізором, так що ніхто нічого не хоче розповідати, хочуть бігати.

Світлана з сімʼєю виїхала зі Станиці влітку 2014 року, після того, як літак розбомбив будинок міліції, де засіли бойовики «ЛНР». Воронкіни оселилися в Кіровоградській області, старша дочка там продовжила навчання.

— Старша пішла в школу, а там суржиком говорять. Її весь час виправляли: «Ви не правильно говорите!» А вона у відповідь: «Я-то правильно, літературною мовою». Узагалі ми вчилися в українському класі. Російська була один або два рази на тиждень. А так усі вірші, пісні — все українською. Їм так простіше — вчитися українською.

Сергій Моргунов / theБабель

Через рік сімʼя повернулася в Станицю Луганську і відтоді тут і живе. Свєта каже, що перед війною купили матеріали, щоб перекрити дах, але не встигли. А тепер уже перекриють — каже, що втомилася чекати нових снарядів. Від школи до дому буквально 50 метрів, тому її і вибрали. На Перше вересня зібрати дитину обійшлося в чотири тисячі гривень. Зате харчування безкоштовне, хоча й організоване воно своєрідно.

— Що будуть давати, ми поки не знаємо, але вже точно знаємо, що є те, що батьки принесуть. Так і в садочку було: хто що з овочів виростив, той те і приносить. Нам так і кажуть: «Ми вам краще робимо, а якщо будемо закуповувати, то буде дорожче». Теж мені. Привезіть ви її втридорога, дайте мені квитанцію, і тоді я буду знати, що моя дитина зʼїла стільки, скільки ходила. А так я півтонни привезу, а дитина, наприклад, цього місяця в садку два рази була.

Репетиція у розпалі, маленькі діти боязко вимовляють слова, написані на аркушах: «За традицією, у святкові дні ми поринаємо в глибину століть...» Поруч зі Світланою її подруга — вона привела в перший клас сина Тимура. Каже, що форми немає, але зате всі діти одягають вишиванки.

— Про форму нам сказали так: світлий верх, темний низ — класика. А на лінійку в нас уже давно заведено, що всі одягають вишиванку і спідницю чи штани. Але ми самі так, перейшли до вишиванок — ніхто нас не примушував, не ламав через коліно.

Обидві мами не проти того, щоб на базі їхньої школи зробили опорну, і дітей з інших, менших шкіл перевели сюди, але, говорять, перевозити дітей буде складно. Уроки у всіх закінчуються в різний час, тому молодшим дітям доведеться чекати, поки звільняться старші.

Сергій Моргунов / theБабель

Лінійку репетирують уже майже годину, дітей відпускають відпочити, до Світлани підбігає Артем.

— Мені кросівки набридли!

— Знімай і бігай босоніж. І шкарпетки теж!

Артем і Тимур не памʼятають 2014-й, найстрашніший рік. Усвідомлених спогадів у них немає, тільки, як каже мама Тимура, під час обстрілу він іноді сідав і піднімав палець угору зі словами: «Бах, бах, бах». Свєта каже, що в Станиці тихо.

— Зараз уже дуже спокійно, я взагалі з відчиненими вікнами сплю. Якщо і бахне, то хіба що міна якась у лісі.

Мама Тимура з жахом згадує перший рік війни. Вони рідко обговорюють ці події зі Свєтою.

— Так, у [20]14—[20]15-му страшно було. Люди в підвали лізли, а це теж не рятує. Ось на вулиці Лебединській жінка жила. Сиділи-сиділи в підвалі, потім вона вирішила: скільки можна дитину в підвалі маринувати? І тільки вони вийшли, туди пряме влучання. Ці підвали — таке, тільки себе заспокоїти. Або, наприклад, памʼятаю, по двору міни лягають, а ти дитину хапаєш із ванни і мчиш у цей бл*дський підвал.

— А сусідка наша? Працювала на городі, почався обстріл, побігла в хату, лягла, там її накрило. Ну здавалося б, працюй собі на городі, нічого б не сталося. Люди взагалі тоді лягали спати одягнені, вимиті, свіжі, щоб приготуватися. А раптом щось? А ти вже одягнений, свіжий, чистий.

Світлана також, як і мама Яни Ірина, говорила Артему, що це не обстріл, а грім. Артем побачив війну і запамʼятав її вже в два з половиною роки. Страху в нього не лишилося, тільки на підсвідомому рівні. Дітей знову покликали на репетицію, читати вірші. Тепер із колонок лунають дитячі голоси: «Вас вітають школярики, ми одна сімʼя». Деякі букви звучать нерозбірливо. Батьки вважають, що це наслідки війни і з дітьми тепер потрібно працювати.

— Діти всі травмовані. Гучні звуки, дрель — усе це лякає. Щоб дитина не боялася, батькам теж краще не показувати свій страх перед війною. Ми намагалися війну не обговорювати, не реагувати, не боятися. Говорили, що це грім. А коли потім діти в садку вже між собою обговорювали і стало зрозуміло, що про грім не скажеш, пояснювали. Казали: «Ось бачиш, солдати, вони охороняють нас, а щоб охороняти, їм потрібно тренуватися. Ось вони і тренуються десь далеко».

Сергій Моргунов / theБабель

Нарешті дітей відпускають, і ми пропонуємо пройтися до будинку разом з Артемом. Світлана погоджується. Будинок навпроти школи, поруч — дитячий майданчик із понівеченою гіркою і прогнилою драбинкою. На ній друзі Артема проводять свій день, сьогодні у них будівництво. Для дрібного кошеняти вони роблять будку з коробок «Нової пошти». Артем дуже хоче витратити останній день на прогулянку і велосипед, тому, здається, не надто задоволений нашою ідеєю фотографувати його в шкільному одязі з портфелем. У будинку йде ремонт — перекривають дах, у дворі ходять будівельники.

Одяг Артема, підготований для лінійки 2-го вересня.

Сергій Моргунов / theБабель

Артем показує на тремпель, який висить на дверях. На ньому вишиванка і чорні брюки. На ліжку лежить портфель. На стіні два прапори: України і ЄС. Це кімната старшої сестри Артема. Світлана розповідає, що один прапор привезли з Литви, а другий просто з окупованого Луганська. На іншій стіні кумедні фото Артема. Намагаюся запитати дитину, чого він чекає від школи. Артем каже, що в школу не хоче, і старається дістати через сходинки кота.

— Бо не хочу. Мишо! Мишо! Або як там тебе, кіт, іди сюди.

Сергій Моргунов / theБабель

Просимо ще 10 хвилин попозувати, поки Артема фотографують. Питаю Світлану, чого їй найбільше не вистачає.

— Що у нас тут є? Нічого. Дивишся іноді на дорогу і хочеться поїхати в Луганськ, як раніше. Сів на машину, і ось ти в «Епіцентрі», а ось у цирку, а ось у кіно сходив чи в театр. А тепер що? Артем виріс і йде в школу, а жодного разу в цирку не був, містом не гуляв. Шість років.

Світлана сміється, каже, що у сина цілих півтора дні до школи, можна ще встигнути нагулятися перед лінійкою.

— Головне — не боятися. Ми втомилися боятися, ми хочемо жити, проживати своє життя. Ми будуємо такий світ навколо себе і живемо в ньому.

Свєта махає в напрямку кострубатого залізного дитячого майданчика.

— Ще б це одоробло радянське поміняти на нормальний майданчик, і все буде добре.

Фотограф відпускає Артема, той вибігає за ворота, на ходу кричить своєму другові:

— Толююю!! Я вільний! Мене відпустилии! Свобода!

Сергій Моргунов / theБабель