За траєкторією СРСР — Україна: велика історія українського космосу, від Незалежності до наших днів. Люди, заводи та ракети-носії

Перегляди:
5378
Автор:
Гліб Гусєв
Дата:

Артем Марков / Дар'я Светлова / theБабель

Українська ракетно-космічна галузь настільки велика, а своїм корінням так глибоко сягає в радянські часи, що розповісти про неї точно і повно в одному (навіть великому) матеріалі практично неможливо. Тон у ній ще з середини 1950-х задають два дніпровські мастодонти: Південний машинобудівний завод і Конструкторське бюро «Південне». Їхню історію, найважливіші проєкти («Космотрас», «Морський старт», «Алкантара») і розробки (ракети «Циклон» і «Зеніт»), нинішні удачі та невдачі ми й спробували описати, зосередившись на найвидовищній та найвідомішій частини їхньої роботи: проєктуванні, будівництві й експлуатації ракет-носіїв. Для цього головний редактор theБабеля Гліб Гусєв побував на заводі «Південмаш», поговорив із колишнім головою Державного космічного агентства Любомиром Сабадошем і з фахівцями, які працювали з КБ «Південне», прочитав мемуари та біографії радянських конструкторів і директорів. Матеріал складається з восьми глав. Перші дві коротко описують радянський період. Глави 3—6 охоплюють події 1991—2014 років, коли космічні галузі України і Росії були злютовані, як сіамські близнюки. Останні два розділи розповідають про те, як український космос рве старі звʼязки та намагається знайти своє місце на ринку космічних запусків — найскладнішому з усіх, які тільки існують.

У 1989 році делегація дніпропетровського «Південмашу» прилетіла до Лондона, щоб звідти вирушити до Глазго на промислову виставку. Очолював делегацію Юрій Алексєєв — майбутній голова Державного космічного агентства України. Сорокарічний конструктор, головний інженер «Південмашу», де збирали по сто міжконтинентальних балістичних ракет на рік, він все життя пропрацював на секретному оборонному підприємстві та вперше опинився за кордоном. Разом із ним до Лондона прилетіли топменеджери заводу (яких тоді ще ніхто не називав «топменеджерами») і представник Міністерства загального машинобудування СРСР.

У лондонському готелі їх зустрів місцевий представник КДБ. Спочатку, згадує один з учасників тієї поїздки, вони зайшли до номера і причастилися привезеним з Батьківщини частуванням — горілкою «Столична» і чорним хлібом. Потім КДБшник зібрав делегацію в ресторані при готелі й оголосив: «Я знаю, що ви вже пройшли шість інструктажів. Мій буде останнім. Ви тут нікому не потрібні. Тому почувайтеся вільно. Але по одному не ходіть. Хай щастить».

1

В останні роки існування СРСР Дніпропетровськ був одним із найважливіших індустріальних центрів радянської імперії. КБ «Південне» розробляло міжконтинентальні балістичні ракети, а завод «Південмаш» випускав їх до сотні штук на рік. На території України було розташовано приблизно третину радянської ракетно-космічної промисловості. У шахтних пускових установках розміщувалися 176 міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками. Харківські заводи випускали бортову апаратуру для цих ракет, київський «Арсенал» — головки самонаведення. Заводи, конструкторські бюро, НДІ, спеціальні технічні факультети — усі вони були частиною єдиного організму, що керувався з Москви і вмів працювати лише у плановій економіці.

Сьогодні завод «Південмаш» не виробляє ракети. Взагалі, замовлень космічного призначення на українських заводах небагато. Одне з них — основна конструкція першого ступеня американської ракети «Антарес»: «Південмаш» виробляє ємності та системи подачі палива, клапани та датчики, розроблені у КБ «Південне». Також «Південне» і «Південмаш» розробляють і виробляють двигун четвертого ступеня європейської ракети «Вега», яка доставляє на орбіту телекомунікаційні супутники. Крім того, «Південмаш» має замовлення на виготовлення ракети сімейства «Зеніт» — для російської компанії S7 Group, точніше для її американського підрозділу.

Україну за звичаєм називають «космічною державою», але підстав для цього щороку залишається дедалі менше. Вона не має автономного доступу до космосу, на відміну від США, Росії, Китаю, Японії, Індії та країн-членів Європейського космічного агентства (ЄКА). Конкурувати з ними Україна не може — у неї немає власного космодрому, і вона навряд чи зможе виділити територію для його будівництва. Із середини нульових років Україна намагалася створити консорціум з країною, де така територія є, але цю спробу спіткала невдача. Українські підприємства космічної галузі не отримують великих (порівнянних з радянськими) державних замовлень — і навряд чи колись їх отримають. Їхнє становище погіршує й те, що всі великі космічні проєкти України залежали від Росії. Росія ж планомірно робить свою космічну промисловість автономною і розірвала майже всі звʼязки з Україною після анексії Криму та початку війни.

Росія не єдина країна, яка домагається автономного, незалежного від чужих технологій доступу в космос. До цього ж планомірно йдуть усі основні космічні держави.

Попри те, що на ринку космічних запусків тепер діють приватні компанії (американські SpaceX, Orbital і Blue Origin, японська MHI, індійська PSLV), він залишається меншою мірою ринком і більшою — територією державних інтересів, куди нових гравців просто так не пускають.

Проте на цій території відкриваються й нові можливості. Сотні приватних телекомунікаційних компаній потребують виведення на низьку навколоземну орбіту малих супутників і цілих їхніх «сузірʼїв». Це породжує попит на дешеві, швидкі та прості запуски. У бізнес космічних запусків, який завжди вважався вкрай ризикованим і малоприбутковим, йдуть десятки приватних компаній Японії, США та Європи.

Для України є два очевидні шляхи. Перший — будувати важкі ракети-носії і домовитися з іншою країною про гарантований доступ до космодрому, щоб їх запускати. Другий — створювати малі ракети-носії, які не потребують повномасштабного наземного космодрому або взагалі кріпляться під фюзеляжем літака і стартують із верхніх шарів атмосфери («повітряний старт»).

Обидва ці шляхи впираються в одну і ту саму проблему: українська космічна галузь — її законодавство, технології, принципи корпоративного управління — успадкувала безліч радянських рудиментів і багато в чому влаштована так само, як і за часів СРСР. Передусім це стосується двох промислових мастодонтів Дніпра: заводу «Південмаш» і конструкторського бюро «Південне».

2

У 1944 році в Дніпропетровську побудували автомобільний завод. Він встиг випустити вантажівку ДАЗ-150, і в 1951-му завод забрали до Міністерства оборони, щоб виробляти балістичну ракету, спроєктовану конструктором Сергієм Корольовим за зразком німецької ракети ФАУ-2. Так у Дніпропетровську зʼявився завод «Південмаш» і одночасно Конструкторське бюро «Південне», яке 1954 року очолив Михайло Янгель.

Дніпропетровський автомобільний завод, 1953 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

У шістдесятих роках за генерального конструктора Янгеля «Південне» розробило легендарний комплекс Р-36М, міжконтинентальна балістична ракета якого несла ядерну боєголовку і була здатна подолати американську протиракетну оборону (одна з модифікацій ракети називалася «Сатана»). Двигуни для нього проєктував московський завод «Енергомаш», систему управління виробляв харківський завод «Електроприлад» (майбутній «Хартрон»). На базі Р-36М «Південне» розробило сімейство ракет-носіїв «Циклон», які виводили на орбіту радянські супутники.

Наприкінці сімдесятих — на початку вісімдесятих «Південне» розробило ще одну ракету-носій — «Зеніт». Звʼязку з чотирьох ракет сімейства «Зеніт» (точніше їхніх перших ступенів) використовували як прискорювач, коли 1988 року в космос вперше і востаннє полетів радянський корабель «Буран». Керував проєктом «Зеніт» тодішній головний конструктор «Південного» Віктор Уткін.

Навколо радянської програми з гарантованого знищення цивілізації в разі ядерної війни виріс цілий «кущ» вишів, дослідницьких інститутів і підприємств радянської України: фізтех Дніпропетровського університету, «Київський радіозавод», «Київприлад», харківські «Електроприлад» і «Комунар», «Чернігівський завод радіоприладів» і десятки інших. У всьому СРСР до ракетно-промислового комплексу входили 752 підприємства, які виробляли все — від ниток до ракетного палива.

Саме з цехів заводу «Південмаш» і КБ «Південне» вийшли люди, які в девʼяностих і нульових, після того як Україна стане незалежною, керуватимуть українським космосом: конструктори, директори компаній, керівники Національного космічного агентства. За СРСР вони десятиліттями працювали на засекречених виробництвах, починаючи зазвичай з низових посад.

Зліва направо: директор Красноярського машинобудівного заводу Віктор Гупалов, директор Південного машинобудівного заводу Олександр Макаров (1961—1986), президент АН СРСР Мстислав Келдиш, генеральний конструктор КБ «Південне» Володимир Уткін (1971—1990), конструктор систем управління Микола Пилюгін. Москва, XXV з'їзд КПРС, 1976 рік.

Державне космічне агентство України

Юрій Алексєєв прийшов на «Південмаш» 1972 року помічником майстра. До цього він закінчив фізико-технічний факультет ДНУ за спеціальністю «двигуни літальних апаратів». Викладали на факультеті інженери ракетного КБ і ракетного заводу. Туди ж після закінчення університету зазвичай йшли працювати випускники. «Це був закритий курс, — згадує Алексєєв. — Після занять ми здавали конспекти [у секретну частину]. Перед іспитами готувалися в корпусі, обмінюючи конспект на перепустку. Не могли вийти з корпусу, поки не повернемо зошит. Поки я був студентом, щороку давав розписку про нерозголошення і невиїзд».

Ті, хто приходив на завод і в КБ, часто залишалися там працювати на все життя. У трудовій книжці Алексєєва — лише дві організації: «Південмаш» і, вже в нульових, Національне космічне агентство. У 1988 році він став головним інженером заводу і за посадою першим заступником генерального директора Леоніда Кучми. Як і Алексєєв, Кучма закінчував фізтех ДНУ. Курирував галузь Володимир Горбулін — завсектором ЦК Компартії УРСР, теж випускник Дніпропетровського фізтеху.

Саме на середину і кінець вісімдесятих припав пік космічної галузі УРСР. У «Південному» працювали близько одинадцяти тисяч осіб, на «Південмаші» — близько пʼятдесяти тисяч. Конструкторське бюро одночасно випробовувало три ракетні комплекси і ракету-носій «Зеніт». Завод виробляв по сто балістичних ракет на рік. Керувало ними Міністерство загального машинобудування СРСР, а фінансували їх безпосередньо з Москви.

3

Гроші з «центру» закінчилися разом із радянською імперією. Україна проголосила Незалежність у серпні 1991 року, а вже в січні 1992-го вона вийшла з рублевої зони. У 1992 році Володимир Горбулін заснував Національне космічне агентство і (ненадовго) став його першим директором. Початок девʼяностих він згадує як час хаосу і «колапсу виконавчої влади». Проте Горбуліну вдалося зібрати на потрібній постанові понад пів сотні необхідних підписів і скласти першу Національну космічну програму — на 1992—1997 роки. Тоді ж на вищі посади в «Південному» і «Південмаші» прийшло нове покоління інженерів.

Генеральним конструктором КБ «Південне» у 1991 році став Станіслав Конюхов — ще один випускник фізико-технічного факультету ДНУ, учень Уткіна та Янгеля. Юрій Алексєєв став директором «Південмашу», його призначили у жовтні 1992 року за поданням Леоніда Кучми, який посів крісло премʼєр-міністра.

Генеральний директор «Південмашу» Леонід Кучма; голова Верховної Ради, кандидат у президенти Леонід Кравчук, генеральний конструктор КБ «Південне» Станіслав Конюхов. Головний складальний цех «Південмашу», липень 1991 року.

Олександр Клименко

Голова міськвиконкому (мер) Дніпропетровська Валерій Пустовойтенко; головний інженер «Південмашу» Юрій Алексєєв; спікер парламенту, кандидат у президенти Леонід Кравчук, генеральний директор «Південмашу» Леонід Кучма. «Південмаш», липень 1991 року.

Олександр Клименко

Те, що відбувалося в галузі далі, Юрій Алексєєв називає «падінням із зупинками». Леонід Кучма пробув премʼєр-міністром недовго і пішов у відставку після парламентської кризи. У грудні 1993 року в Україні почалася гіперінфляція, у жовтні 1994-го їй довелося брати перший кредит у МВФ. «Південмаш», де працювали 50 тисяч осіб і який до того виробляв по сто балістичних ракет на рік, тепер випускав пʼять-сім ракет-носіїв. Завод рятувався виробництвом вітроенергетичних установок і грошима, що прийшли за програмою утилізації балістичних ракет — її фінансувало Міністерство оборони США.

Відмирання галузі, успадкованої від СРСР, у середині девʼяностих на певний час зупинили два великі космічні проєкти: «Космотрас» і «Морський старт». Багато в чому це сталося завдяки тому, що випускники Дніпропетровського фізтеху не втрачали один одного з виду. Одним із найініціативніших виявився керівник КБ «Південне» Станіслав Конюхов.

Міжконтинентальні балістичні ракети в цехах «Південмашу», 1996 рік.

Олександр Клименко

Міжконтинентальні балістичні ракети в цехах «Південмашу», 1996 рік.

Олександр Клименко

4

Станіслав Конюхов був інженером радянського гарту. До КБ «Південне» він прийшов працювати у двадцять два роки, у двадцять пʼять мало не загинув, коли на полігоні вибухнула ракета, у двадцять шість став провідним конструктором. Коли розпався СРСР, йому виповнилося 54 роки.

У своїх мемуарах Володимир Горбулін згадує Станіслава Конюхова як «надзвичайно енергійну людину». Як і «Південмаш», на початку девʼяностих його конструкторське бюро залишилося без державних замовлень. Тоді Конюхов обʼїхав Національні космічні агентства Європи, США, Бразилії та Китаю, завʼязав контакти з корпораціями Boeing і Locheed-Martin, проєктувальником супутників SS/Loral і німецькою компанією DASA, яка нині входить до концерну Airbus. Йому вдалося ввести Україну в кілька великих космічних проєктів.

Секретар РНБО, перший директор Національного космічного агентства Володимир Горбулін; генеральний конструктор КБ «Південне» Станіслав Конюхов; президент Леонід Кучма. Вересень 1996 року.

Південний машинобудівний завод ім. О. М. Макарова

Україна, яка успадкувала третину космічної промисловості СРСР, мала ключові ресурси. Наприклад, на своїх оборонних заводах вона могла конвертувати міжконтинентальні балістичні ракети Р-36М2 (ту саму «Сатану»). СРСР виробив близько сотні таких ракет, і Росія в той час знімала їх з бойового чергування — їх можна було перетворити на ракети-носії, щоб виводити на навколоземну орбіту телекомунікаційні супутники. Національне космічне агентство України домовилося з «Роскосмосом» про те, що фахівці «Південмашу» модифікують ракету-носій, а запускатимуть її з казахського «Байконура».

Модифіковану ракету-носій назвали «Дніпро». Щоб обслуговувати комерційні замовлення, у 1997 році Росія й Україна створили компанію «Космотрас» зі штаб-квартирою у Москві.

Першим генеральним директором «Космотрасу» став Володимир Андрєєв — давній знайомий Леоніда Кучми і Станіслава Конюхова, друг Юрія Алексєєва. Як і вони, Андрєєв половину життя пропрацював у Дніпропетровську. Він теж прийшов у ракетну галузь на початку шістдесятих, починав у цеху «Південмашу», пропрацював на заводі 24 роки і став головним інженером за генерального директора Леоніда Кучми. Саме його потім, наприкінці вісімдесятих, на посаді головного інженера змінив Юрій Алексєєв. А майбутній гендиректор «Космотрасу» переїхав на роботу до Москви, до того самого Міністерства загального машинобудування СРСР. Після розпаду СРСР і безладу першої половини 90-х «випускники» «Південмашу» і «Південного» відновлювали звʼязки.

Розривати ці звʼязки після 2014 року буде вже наступне покоління політиків.

5

У 1995 році Станіслав Конюхов вивів Україну на міжнародний космічний проєкт «Морський старт», де ракету передбачалося запускати з плавучої океанської платформи в районі екватора. Запуск з екватора дозволяв ракеті нести важкі супутники (вагою 3—6 тонн), а мобільність платформи — виходити на потрібні замовникам орбіти. Це був один із найкрасивіших і найамбітніших проєктів в історії космонавтики ХХ століття.

Ідея запускати ракети з океану зʼявилася у США ще в середині 60-х років, розробляли її й у Радянському Союзі. Консорціум «Морський старт» заснували у 1995 році російське НВО «Енергія», американська корпорація Boeing і норвезька компанія Kvaerner. Це було виключно комерційне підприємство, без державних грошей.

Самохідна стартова платформа Odyssey, переобладнана з платформи для видобутку нафти, і командне судно Sea Launch Commander.

S7 Space

Норвежці збудували плавучу платформу для запусків і корабель, на якому був обладнаний центр управління польотами. Boeing надала модуль корисного навантаження і управляла портом, де ракету вантажили на платформу і заправляли. Російська сторона відповідала за ракету. За своїми характеристиками проєкту найкраще підійшла «Зеніт-2» — так у «Морський старт» увійшли «Південмаш» і КБ «Південне».

Завдяки радянським напрацюванням Україна вміла проєктувати і складати «Зеніт-2» — передову для свого часу двоступеневу ракету-носій: як паливо ракета використовувала (порівняно) екологічні рідкий кисень і гас високого ступеня очищення; крім того, вона не потребувала вертикальної вежі обслуговування. На три чверті «Зеніт-2» складалася з комплектуючих, які виробляли в Росії. Одним із найважливіших і найскладніших елементів були рідинні двигуни першого ступеня — їх на дніпропетровських заводах ніколи не проєктували і не виробляли. Крім того, НВО «Енергія» обладнала двоступеневу «Зеніт-2» третім ступенем; нова модифікація ракети називалася «Зеніт-3SL».

Як і для Конюхова, для генерального директора «Південмашу» Юрія Алексєєва «Морський старт» став одним із головних етапів карʼєри. Після пʼяти років практично повного простою ракетний завод нарешті отримав велике замовлення. У 1996 році Алексєєв підписав контракт на виробництво двадцяти ракет загальною вартістю у 625 мільйонів доларів. За два тижні після підписання контракту на рахунки заводу прийшли перші 20 мільйонів.

Ракета-носій «Зеніт-3SL» у складальному цеху заводу «Південмаш».

Олександр Клименко

Засновники консорціуму Sea Launch після першого комерційного запуску в жовтні 1999 року. У центрі — гендиректор Sea Launch Company Джеймс Мейзер, ліворуч і праворуч від нього — Станіслав Конюхов і Юрій Алексєєв. У 2006 році за запрошенням Ілона Маска Мейзер став виконавчим директором у SpaceX.

Південний машинобудівний завод ім. О. М. Макарова

Двадцять восьмого березня 1999 року консорціум запустив першу ракету. До 2009 року він здійснив тридцять запусків, з яких лише два закінчилися аваріями. На жаль, проєкт одразу стикнувся з проблемами. У 1996 році корпорація Boeing злилася з компанією McDonnel Douglas, що випускала ракету-конкурента «Зеніту», і їй довелося узгоджувати інтереси нових акціонерів. Норвезька компанія пережила зміну керівництва, кілька разів ледь не збанкрутувала та у 2001 році стала обʼєктом недружнього поглинання. Нарешті, у 2007-му під час старту, просто на океанській платформі вибухнула «Зеніт-3SL», і від послуг консорціуму відмовився великий замовник. За рік почалася світова економічна криза.

У 2009 році «Морський старт» оголосив про банкрутство. У наступні пʼять років він проходив через судові розгляди і пережив зміну власників, хоч і продовжував запуски. У серпні 2014 року консорціум здійснив останній запуск з океанської платформи, звільнив більшу частину співробітників і зупинив роботу. З 2016-го малі акціонери «Морського старту» програли суди найбільшому, і КБ «Південне» виявилося винним 193 мільйони доларів корпорації Boeing. Того ж року на поміч консорціуму прийшов російський приватний авіаційний холдинг S7 Group — він викупив його активи і розрахувався з боргами перед Boeing за допомогою «Роскосмосу».

Як ракету-носій S7 вирішив залишити «Зеніт-3SL». У 2017 році, вже після введення санкцій, він підписав контракт із «Південмашем». Заради цього проєкту Росія й Україна знайшли компроміс: український «Південмаш» і російський «Енергомаш» виробляють компоненти, а складати ракету має американський підрозділ S7. Однак фактично проєкт заморозили, а його комерційні перспективи досі залишаються неясними.

Аналітики галузі пишуть, що проєкт «Морський старт» зможе вижити, тільки якщо «Роскосмос» (з подачі S7) перенесе на цей майданчик частину своїх запусків, забравши їх з нового російського космодрому «Східний». Ситуацію ускладнює те, що євангеліст цього проєкту Наталія Фільова, голова ради директорів S7, загинула в авіакатастрофі у березні поточного року. На чолі компанії залишився її чоловік — генеральний директор S7 Владислав Фільов. Що чекає «Морський старт» далі — невідомо.

«Зеніт-3SL» виводить на геостаціонарну орбіту супутник XM-3. 28 лютого 2005 року.

S7 Space

6

Повноцінна космічна держава потребує «своєї» ракети-носія і, що не менш важливо, доступу до космодрому, звідки вона може стартувати. Україна спробувала отримати свій майданчик для виходу в космос у нульових роках — разом із Бразилією. Космічні агентства двох країн домовилися побудувати космодром «Алкантара» і запустити з нього ракету-носій «Циклон-4».

Бразилія заснувала власну ракетну програму ще в 1970-ті. Ділянка на атлантичному узбережжі в муніципалітеті Алкантара виявилася ідеальною для будівництва космодрому — вона розташована ближче до екватора ніж, наприклад, стартові майданчики на мисі Канаверал, і оточена безлюдними джунглями, а траєкторії пусків проходять над океаном.

Контакти з Бразилією встановив ще Леонід Кучма на початку свого другого президентського терміну. У жовтні 2003 року Україна і Бразилія підписали ключовий договір. За договором, до грудня 2006 року бразильська сторона мала побудувати центр керування польотами, командний пункт і комунікації, включно з аеропортом і морським портом. Обслуговувати комерційні замовлення мав україно-бразильський консорціум Alcantara Cyclone Space. Україна внесла до його статутного капіталу 240 мільйонів доларів. Тоді ж Національне космічне агентство очолив Юрій Алексєєв, який перейшов на цю посаду з поста генерального директора «Південмашу».

Україна за два роки мала виготовити перший льотний зразок ракети, яку назвали «Циклон-4». Це був родич «Циклону-3» і далекий наступник того самого стратегічного ракетного комплексу Р-36М. За радянських часів сімейство «Циклон» проєктувало КБ «Південне» (під космодроми «Плесецьк» і «Байконур»), а складав «Південмаш», зокрема з російських компонентів (рідинні двигуни першого ступеня, наприклад, виробляв московський «Енергомаш»). Тепер потрібно було конвертувати ракету під стартовий комплекс в Алкантарі. Підрядниками у проєкті були й російські компанії — вони поставляли бортову апаратуру для «Циклону» і виготовляли частину стартового комплексу.

Проєкт космодрому «Алкантара» на півночі атлантичного узбережжя Бразилії.

Força Aérea Brasileira

Керувало проєктом Національне космічне агентство, очолюване Юрієм Алексєєвим. КБ «Південне» взяло 150 мільйонів доларів кредиту в банку Credit Suisse і почало готувати проєктну документацію на ракету. Невдовзі стало зрозуміло, що ані Україна, ані Бразилія не встигнуть виконати свої завдання вчасно. Поки КБ «Південне» розробляло модифікацію ракети, а «Південмаш» складав перший льотний зразок, в Україні відбулася Помаранчева революція, за якою були «газова» війна з Росією, дві парламентські кризи, економічна криза 2008-го і ще одна «газова» війна з Росією. Кілька російських компаній вийшли з проєкту. Україна мала виконати їхню роботу самостійно.

Невдачі переслідували і Бразилію. Спочатку консорціум довго не міг отримати екологічний сертифікат. У 2008 році жителі прилеглого села заблокували будівництво космодрому. Федеральний суд встав на їхній бік. Бразилія змінювала директора консорціуму, посилала перевірку на «Південмаш» і вимагала гарантій виконання контракту.

У 2011 році, не встигнувши довести до кінця проєкт «Циклон-4», помер Станіслав Конюхов. Замість нього КБ «Південне» очолив його найближчий помічник, який пропрацював з Конюховим понад десять років. КБ «Південне» взяло ще один кредит на 260 мільйонів доларів під гарантії уряду — цього разу в російському Сбербанку. Частина грошей пішла на доопрацювання ракети, інша — на стартовий комплекс. «Південне» встигло навіть створити на сусідньому «Дніпроважмаші» випробувальний полігон із макетом стартового столу в натуральну величину.

Будівництво космодрому відновили і знову зупинили у 2013 році, коли у Бразилії почалася економічна криза. До цього часу космодром не встигли побудувати навіть наполовину. Дату першого пуску постійно переносили. У програмі бразильського космічного агентства роком першого пуску був вказаний 2014-й. Цього року в Україні закінчилася революція і почалася війна. Юрій Алексєєв потрапив під закон про люстрацію і пішов з посади голови ДКА. Україна почала вводити санкції проти Росії — виготовлювача двигунів для «Циклону-4». У 2015 році Бразилія вийшла з проєкту в односторонньому порядку. Офіційною причиною назвали його економічну невигідність. Космічні агентства обох країн кілька років вели позиційну бюрократичну війну, допоки президент Бразилії не ліквідував консорціум своїм указом.

До цього моменту «Південмаш» побудував перший льотний зразок лише на три чверті. Витративши сотні мільйонів доларів, Україна втратила вихід на бразильський космодром і залишилася із недобудованою ракетою «Циклон-4» і боргами за кредитом російському банку — вони перейшли на Міністерство фінансів. КБ «Південне» почало шукати інший майданчик для запуску ракети. Нове місце для космодрому пригледіли на східному узбережжі Канади, і бразильський проєкт «Циклон-4» трансформувався в канадський проєкт «Циклон-4М».

7

Те, як Україна витрачала бюджетні гроші у проєкті «Циклон-4», у 2016 році спричинило великий конфлікт між Державним космічним агентством і КБ «Південне», точніше між новим керівником ДКА і головою КБ «Південне».

До цього моменту КБ «Південне» вже пʼять років керував Олександр Дегтярьов, який очолив бюро після смерті Конюхова. Інженер за освітою, Дегтярьов прийшов до КБ у 1975 році і відтоді не міняв місце роботи. На початку двохтисячних він отримав диплом економіста, займався комерційними контрактами «Південного» і дванадцять років пропрацював заступником Конюхова. І коли 2015 року у ДКА зʼявився новий голова, Дегтярьов не знайшов з ним спільної мови.

Нового голову ДКА звали Любомир Сабадош. Йому виповнилося сорок два роки — він виявився наймолодшим головою ДКА за весь час існування агентства.

Генеральний директор КБ «Південне» Олександр Дегтярьов; голова Державного космічного агентства Любомир Сабадош. 2016 рік.

УНІАН; ДКАУ

Перш ніж очолити ДКА, Сабадош десять років працював директором харківського «Обʼєднання Комунар» — одного з підприємств української космічної галузі. Ще з середини 80-х «Комунар» виготовляв бортову апаратуру (системи управління) для сімейства «Зеніт», з середини 90-х робив систему управління для ракети «Зеніт-3SL». Як і в усій українській космічній галузі, важливим замовником «Комунара» була Росія. Підприємство постачало «Роскосмосу» комплектуючі для ракети-носія «Союз-2», яка доставляла космонавтів і вантажі на Міжнародну космічну станцію з «Байконура». «Системи управління і підготовки ракети-носія, усе, що повʼязано з підготовкою до старту, самим стартом, виведенням на орбіту — усе це робив «Комунар», — розповідає Сабадош.

У березні 2014 року, під час анексії Криму, українська державна комісія, до якої входив і Сабадош, перебувала на «Байконурі» і готувала черговий запуск. Від того, як спритно Росія забрала півострів, російські чиновники і військові перебували в ейфорії; українська делегація почувалася пограбованою. Анексія і війна показали всім, що космічна галузь України стояла, за висловом Сабадоша, «на одній нозі».

Того ж року Україна втратила вихід у космос. Вона фактично втратила доступ до «Байконура». Проєкт «Морський старт» заморозили. Що стосується «Алкантара», то Бразилія досі не розірвала договір з Україною (вона зробила це лише у 2015-му), але проєкт уже виглядав безнадійним.

У 2014 році голову ДКА Юрія Алексєєва люстрували, а на його місце (після перехідного періоду) призначили Любомира Сабадоша. Один із перших кроків нового голови ДКА — він запропонував Олександру Дегтярьову піти з посади генерального директора КБ «Південне», залишивши за собою посаду генерального конструктора. Претензії Сабадоша стосувалися проєкту з Бразилією, який тривав одинадцять років, коштував Україні багато сотень мільйонів доларів і від якого залишилася недобудована ракета. Дегтярьов відмовився.

Протистояння нового голови ДКА і керівництва КБ «Південне» тривало весь 2016 рік і закінчилося фактично перемогою «Південного». Любомир Сабадош звільняв Олександра Дегтярьова своїм наказом, працівники КБ збирали тисячі підписів на його підтримку, і Дегтярьов відновлювався через суд. Обидві сторони давали пресконференції та долучали народних депутатів. І про голову КБ Олександра Дегтярьова, і про голову ДКА Любомира Сабадоша в медіа виходили матеріали з ознаками замовних. Любомир Сабадош озвучував підозри, що гроші в проєкті розтратили. «Південне» кілька разів спростовувало його слова і вказувало пальцем на космічне агентство, яке керувало проєктом. Зрештою у 2017 році премʼєр-міністр розпорядився провести конкурс на посаду голови державного агентства. Сабадош взяв участь у конкурсі та програв — ДКА очолив один з інженерів КБ «Південне».

Після цього Любомир Сабадош зайнявся проєктом «повітряного старту». Його соратниками в цьому стали Юрій Алексєєв і керівництво заводу «Південмаш».

Проєкт «повітряного старту» «Зеніт-1NL». Ексголова ДКА Любомир Сабадош, Юрій Алексєєв, генеральний директор заводу «Південмаш» Сергій Войт, головний конструктор твердопаливних ракетних двигунів Володимир Кукушкін. Дніпро, 2019.

Арсен Дзодзаєв / theБабель

8

«Повітряний старт» — ідея не нова, технологічно зріла, але ризикована з погляду бізнесу. У цьому проєкті легка ракета-носій кріпиться під фюзеляжем літака і стартує з верхнього шару атмосфери. Ще з 1990 року американська компанія Orbital Sciences запускала ракету Pegasus XL за допомогою модифікованого пасажирського літака. Проєкти «повітряного старту» розробляють й інші приватні компанії США та Європи. Однак розрахунки показують, що набагато дешевше виводити супутники на орбіту за допомогою важкої ракети, яка стартує з наземного космодрому.

Восени 2018 року керівництво «Південмашу» домоглося того, щоб проєкт «повітряного старту» включили до чернетки космічної програми України на 2019—2023 роки. Ракету назвали «Зеніт-1NL» — влітку нинішнього року її макет був представлений на стенді «Південмашу» на авіакосмічному салоні Ле-Бурже у Парижі.

Схожий конкуруючий проєкт «повітряного старту» заявило і КБ «Південне». Керівники бюро розраховують, що разом із канадською приватною компанією Maritime Launch Services (MLS) їм вдасться побудувати наземний космодром у приморській провінції на південному сході Канади. Проект космодрому вже схвалив міністр екології, після того, як MSL подала в міністерство докладний звіт. Будувати космодром почнуть весною 2020-го року, і повинні закінчити його за вісімнадцять місяців. Перші запуски заплановані на кінець 2021—початок 2022 року.

Візуалізація ракети-носія «Циклон-4М» на стартовому столі космодрому.

Maritime Launch Services

Поки канадська MSL отримує дозволи на будівництво, КБ «Південне» допрацьовує ракету «Циклон-4М» і навіть провело вогневі випробування нового двигуна третього ступеня. Але найскладніше КБ буде спроєктувати і побудувати двигун першого ступеня, який воно раніше замовляло в Росії, — для цього КБ бракує технологій виробництва спеціальних сплавів. Проєкт має й економічну проблему. Різні ступені ракети використовують два принципово різні види палива. Обслуговувати її на космодромі будуть два різні заправні комплекси, що потребуватиме великих витрат на запуск.

У всіх проєктів, за якими завод «Південмаш» і КБ «Південне» планують проєктувати, будувати й експлуатувати ракети-носії, є безліч економічних і технічних проблем: їм потрібно замінювати російські компоненти ракет на компоненти власного виробництва і конкурувати за комерційні замовлення. Але головна проблема дніпровських мастодонтів полягає в тому, що багато в чому вони досі влаштовані так само, як і за часів СРСР, коли їхні топменеджери мали пройти шість інструктажів КДБ, перш ніж поїхати у відрядження до Європи.

Ані завод «Південмаш», ані КБ «Південне» не корпоратизовані, тобто не є акціонерними товариствами. Залишилися незмінними їхні структури управління радянського зразка. «Південмаш» зобовʼязаний підтримувати радянський режим секретності, освітлювати й опалювати величезні площі, де колись складали по сто ракет на рік, а зараз не складають жодної. Усе це створює для нього величезні (порівняно із західними компаніями) витрати. Крім того, з погляду будь-якого потенційного західного партнера «Південмаш» і КБ «Південне» не володіють своїми активами. Вони не можуть брати кредити під заставу майна (лише під урядові гарантії), утворювати дочірні підприємства та здавати вільні цехи в оренду.

За часи Незалежності у Дніпрі зʼявився гранітний памʼятник легендарному радянському директору «Південмашу». До вісімдесятиріччя від дня народження Станіслава Конюхова КБ випустило фотоальбом «Південне» — доля моя», а регіональний телеканал зняв документальну стрічку «Гордість України». Згадки про славне радянське минуле індустрії, фотографії ракет-носіїв «Дніпро», «Зеніт-3SL» і «Циклон-4» зʼявляються в усіх презентаціях і передачах, присвячених космічним заводам Дніпра. Фізтех Дніпровського університету, як і раніше, залишається одним із найсильніших природничо-наукових факультетів у країні. Молоде покоління його випускників після стажування на «Південмаші» і в КБ нерідко йде працювати у приватні компанії.

ПОДЯКИ

Неоціненну допомогу в підготовці матеріалу надала Віолетта Лісіна. Дякуємо за консультації раднику з технічних питань компанії Space Logistics Ukraine Андрію Колеснику, координатору проєктів компанії EOS Data Analytics Наталії Боротканич (в минулому — співробітниці НКАУ), і віце-президента компанії MSL зі стратегічного розвитку Ярослава Пустового.

ДЖЕРЕЛА

Лев Андрєєв, «Янгель: уроки і спадщина» (2001)

Звіт Держаудиту про виконання бюджетних програм ДКА у 2016—2018 роках (2019).

M. Aliberti, K. Lisitsyna, “Russia’s Posture in Space” (2019)

Володимир Горбулін, «Мій шлях у задзеркаллі» (2019)

Carlos Niederstrasser, “Small Launch Vehicles – A 2018 State of the Industry Survey” (2018)

ESPI Report “European Launchers Between Commerce and Geopolitics” (2016)

Збірник «Космічний лідер» (2014)

Горбулін, Дегтярьов, «Еволюція ракетно-космічних розробок КБ «Південне»

Олександр Дегтярьов, «Конюхов» (2012)

ESPI Report “Ukraine Looking for new Developments” (2011)

Brian Harvey, “Emerging Space Powers: The New Space Programs of Asia, the Middle East and South-America” (2010)


Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо