За сценаріями Наталії Ворожбит знімали «Кіборгів» і «Школу» Гай Германіки. Зараз вона дебютує як режисер — профайл theБабеля

Перегляди:
3740
Автор:
Роксана Рублевська
Дата:

Оксана Парафенюк / theБабель

Кінокомпанія Kristi Films за підтримки Українського культурного фонду знімає «Погані дороги» — режисерський дебют відомої сценаристки і драматурга Наталії Ворожбит. Фільм складається з чотирьох, не повʼязаних за сюжетом новел про стосунки людей, понівечених війною. У 2014-му Наталія була волонтером у школі міста Миколаївка Донецької області, де збирала матеріал для своєї майбутньої пʼєси. У 2017-му за пʼєсою «Погані дороги» вона написала кіносценарій, який у 2019-му виграв конкурс УКФ і отримав 11 мільйонів гривень на реалізацію. Кореспондент theБабеля Роксана Рублевська побувала на знімальному майданчику «Поганих доріг», поговорила з Ворожбит про її дитинство, роботу з Валерією Гай Германікою та Ахтемом Сеітаблаєвим і дізналася, як після 20 років роботи з текстами Наталія стала режисером.

1

Околиця села Семенівка під Києвом, опівдні. Тут у полі знімають одну зі сцен фільму Наталії Ворожбит. Локація нагадує блокпост на Донбасі. Дорога, знак «Стоп, міни», покритий брезентом бліндаж, БТР, а навколо — бетонні блоки з колючим дротом.

Небо затягнуто хмарами, жарко, але вже пахне осінню. Ворожбит засмучена — група кілька годин чекає сонця. Поки хмарно, Наталія готова поговорити. Ми відходимо подалі від знімальної групи, і вона розповідає про фільм. Від пʼєси кіно відрізняється тільки кількістю новел: з шести екранізують чотири. Решту, каже Ворожбит, складно адаптувати під формат кінофільму — у них забагато театральної умовності.

— Як режисера я нікому себе не пропонувала. Не вмію цього робити. Продюсер Юрій Мінзянов одного разу запитав, чи не хочу я зняти щось сама, і я зрозуміла, що час настав. Думаю, Всесвіт почув мій внутрішній запит.

До режисури Ворожбит прийшла не відразу. У 2019 році вона стала креативним і виконавчим продюсером 12-серійного проєкту «Кайдашева сімʼя ХХІ», який вийде в 2020-му на телеканалі «СТБ». Це сучасна історія, написана за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького. «Там я вперше відповідала не тільки за сценарій, але й допомагала з кастингом, вибором локацій, костюмів, працювала з акторами. Словом, дихала в спину режисерові», — каже Наталія. Цей проєкт допоміг їй зважитися на режисерський дебют.

Наталія Ворожбит

Оксана Парафенюк / theБабель

Акторів для «Поганих доріг» Ворожбит відбирала за принципом «як у житті». Тому на головні ролі взяла маловідомих, але, за її словами, талановитих артистів кіно й театру.

У першій новелі події розгортаються на українському блокпосту. Командир і рядовий солдат зупиняють машину директора школи — він пʼяний, в багажнику макет автомата, а при собі немає документів. Директору увиджується його учениця. Він заявляє командиру, що той утримує дівчину у себе в бліндажі. Назріває конфлікт. Цю історію розповіли Ворожбит, коли вона їздила волонтером на Донбас. Наталія каже, що військові консультанти не вірять в її правдивість.

— Мовляв, не може командир відпустити пʼяного, та ще зі зброєю, нехай і з макетом. Звісно, військові могли б посадити його в яму, викликати наряд зі штабу, але історія не про це. Мені хотілося, щоб вони домовилися.

Найчастіше Ворожбит не подобається, що режисери роблять з її текстами, тому вона й хотіла зрозуміти їхню психологію. Чому вони змінюють сенс, викидають частину тексту або навіть цілі сцени. У кріслі режисера Ворожбит усвідомила, що поставити все так, як написано, справді буває складно. Персонажі, яких грають актори, виглядають інакше, ніж прописані на папері.

Наталія Ворожбит за режисерським монітором.

Оксана Парафенюк / theБабель

Сонце зʼявляється, оголошують про початок зйомки. Ворожбит поспішає за режисерський монітор. У центрі майданчика — командир, рядовий солдат і директор школи. За командою «Почали!» вони миттєво вживаються в образи. Командир сперечається з директором.

— Я у штаб дзвоню. А директора — у землянку. Посидиш, директор, з нашими щурами і одразу протверезієш, а СБУ приїде і розбереться.
— Хлопці, у мене вранці уроки. Дайте хоч дружині подзвоню!
— Ліберал, прийом, я Анкер. Пʼятисотого затримали. За кермом, без документів, з калашом в багажнику. Каже, директор. Плутається у свідченнях.
— Ви не знаєте майора Костенка? Так за кого ви, бл*дь, воюєте?
— Що?
— Лисий такий, без пальця.
— Хто без пальця?
— Ніхто. Ведіть у землянку. Робіть що хочете, дайте тільки зателефонувати дружині.
— За кого ми тут воюємо? Особисто я воюю за те, щоб моя дочка не прокинулася одного разу посеред війни, як ваші діти.

Оператор Володимир Іванов просить повторити сцену ще раз. Наталія уважно спостерігає за тим, що відбувається. Сцену проганяють двічі. Нарешті лунає: «Стоп! Знято!»

Оператор Володимир Іванов

Оксана Парафенюк / theБабель

Ми знайомимося з головними героями. Командира грає актор і театральний режисер студії «Тато Соні» Андрій Лелюх.

— Моєму персонажу потрібно зробити вибір між залізним статутом і людяністю. Є блокпост, де він несе службу. Завдання командира — вчасно знешкоджувати людей, які воюють проти України. Директор поводиться підозріло, тому командир має всі підстави його затримати. Але незабаром я зʼясовую, що він справді є тим, за кого себе видає. Бачу, як директор переживає за дітей і заради них готовий ризикнути собою. Мені стає щиро його шкода. Мене консультував діючий командир з українського блокпоста. Ворожбит сказала, що ми з ним дуже схожі, але поправок від нього було багато. Я не так рухався, не так говорив, не тримав дистанцію від солдата. Минув якійсь час, перш ніж я зрісся зі своєю роллю.

Володимир Гурін, Андрій Лелюх, Ігор Колтовський, Наталія Ворожбит.

Оксана Парафенюк / theБабель

Директора грає театральний режисер студії «Саквояж» Ігор Колтовський. Він говорить, що ця новела «Поганих доріг» йому дуже близька, тому що він сам із Краснодона Луганської області. Там досі живуть його батьки.

— Мій персонаж втомився від війни. Він — мирна людина, директор школи. Чесний, тихий, не краде, хороший господар. Це історія про віру. Коли війна так близько, хочеться знати, що нас захистять.

Оксана Парафенюк / theБабель

2

Наталія Ворожбит народилася 4 квітня 1975 року в Києві, але все дитинство провела у бабусі з дідусем у селі Савинці. За її словами, вона була важкою дитиною, але з творчими амбіціями. Наталці було складно спілкуватися з вітчимом, тому мама влаштувала її в спортивний інтернат, з якого її незабаром вигнали. «Спортсменкою я все одно стати не хотіла, — говорить вона. — Але все ж було сумно усвідомлювати себе лузеркою».

Період з 12 до 17 років Ворожбит називає «непростим». Вона мріяла стати актрисою — ця професія здавалася їй престижною і цікавою. Але одного бажання підкорити сцену виявилося замало.

— Я гадала, що актрисами стають якісь виняткові люди. А себе вважала звичайною.

Пізніше Ворожбит зрозуміла, що їй хотілося розповідати власні історії, а не грати чужі.

У 19 років Наталія вступила на спеціальність «педагог-організатор» у Київський національний університет культури та мистецтв, але навчання не захоплювало. Тоді вона записалася в центр драматургії, де вчили писати пʼєси, хоча, як сама згадує, театр любила суто теоретично. Ходила туди рідко, а класичні постановки вважала неактуальними. Ворожбит хотіла екстремальної відвертості — і в житті, і на сцені. У 90-ті серед нових драматургів було багато людей без спеціальної освіти, але зі складною долею. Ворожбит і зараз вважає, що це головний козир драматурга: «Думаю, людині зі щасливим дитинством складніше стати письменником. Пережиті травми завжди можна перетворити на досвід».

Володимир Гурін, Наталія Ворожбит, Андрій Лелюх.

Оксана Парафенюк / theБабель

У 1994 році Наталія написала свою першу пʼєсу «Житіє святих».

— Коли я побачила її на сцені, пережила неймовірну радість. Жодну свою пʼєсу більше я не сприймала так захоплено. Я в принципі травмована режисерськими трактуваннями.

У 1995-му викладач драматургії запропонував Ворожбит поїхати до Москви — столиця Росії здавалася центром можливостей.

— Він навчався в аспірантурі в Літературному інституті імені Горького та запропонував допомогти зі вступом. Я тоді думала, що скрізь потрібні знайомства, звʼязки. Не вірила у свої сили. Та думала, що нічого не втрачаю. Вступлю, а за рік переведуся в театральний. Але всі пʼять років я провчилася там.

Наталія Ворожбит

Оксана Парафенюк / theБабель

Драматургію та сценарну майстерність в Літінституті не викладали. Тоді Наталія почала брати участь у фестивалі «Любимівка», який породив експериментальний пострадянський театральний напрям — «Нову драму». Молоді драматурги писали чесні тексти про сучасність, і Ворожбит стала однією з них.

Участь у «Любимівці» нічого не гарантувала, однак пʼєси зачитували публічно. Далі їх або ставили, або ні. Інколи, згадує Ворожбит, режисери так закохувалися в історії на прослуховуваннях, що самі пропонували їх театрам.

Ігор Колтовський

Оксана Парафенюк / theБабель

— Ми постійно стикалися з тим, що театри неохоче ставлять сучасні пʼєси. Тоді мої друзі Олена Грьоміна та Михайло Угаров разом із молодими драматургами відкрили незалежний «Театр.doc», де ставили документальні гостросоціальні вистави.

У театра постійно були труднощі з фінансуванням. Знаючи формат постановок, їм відмовляли орендарі, а організаторів переслідували за критику російської влади.

У 2000-х Ворожбит паралельно працювала в газеті «Моя сімʼя», яка входила в холдинг однойменного ток-шоу. Вона зізнається, що тоді писала повний треш, аби вистачало на життя і на те, щоб займатися театром.

Невдовзі Наталії запропонували писати сценарії «Амедіа», «ТНТ», «СТС». Ця співпраця виявилася плідною і тривала багато років. Раз на місяць Ворожбит їздила на потязі Київ — Москва і завжди соромилася відпровідати на запитання попутників про свою професію. Казала, що журналіст.

— Слово «драматург» змушувало співрозмовника напружитися. Хто це? Чим він займається? От є лікар, вчитель, економіст — усе зрозуміло. Тому я не дуже любила говорити, більше — слухати. Здавалося б, і не дуже цікаво, хто всі ці люди, але потім з таким багажем виходиш, що як тут не писати пʼєси?

Оксана Парафенюк / theБабель

3

У 2004 році Ворожбит стає лауреатом літературної премії «Еврика» за пʼєсу «Галка Моталко». У професійному колі колеги її любили, карʼєра йшла вгору. Але після Помаранчевої революції, у 2004-му, Ворожбит вирішила переїздити до Київа.

— Якоїсь миті я зрозуміла, що Україна — моє місце сили, і я повинна бути там. Це сталося у США, де я брала участь в письменницькій програмі. Я спостерігала за тим, що відбувається на Майдані, і зрозуміла, що в Москву заїду тільки за речами.

Ворожбит перебралася в Київ і опинилася в професійному вакуумі. Її нові пʼєси «Що ти хочеш, української бог?», «Приєднуюсь», які йшли в лондонському The Royal Court Theatre, у Києві не брали. Навіть «Зерносховище», актуальна пʼєса про Голодомор, нікого з українських режисерів не зацікавила. Проте її поставив Королівський Шекспірівський театр у Лондоні.

У 2009 році Наталія написала сценарій для скандального серіалу Валерії Гай Германіки «Школа», який вийшов на екрани за рік. Історію про життя дівчинки-емо в новій школі обговорювали всі. І поки директори шкіл і чиновники запевняли ЗМІ, що серіал — це лише режисерська вигадка, його рейтинги невпинно росли. Сама Ворожбит говорила, що не бачить у героях нічого негативного.

З 2009 по 2012 рік Наталія працювала директором одного з креативних департаментів на студії телеканалу «СТБ». Серіали приносили непогані гроші, але якоїсь миті робити їх стало нестерпно.

Як кіносценарист Ворожбит дебютувала у 2012 році, у фільмі Рената Давлетьярова «Сталевий метелик». Основою сюжету стала історія 90-х про маніяка, який був співробітником міліції і вбивав неповнолітніх дівчат. Трилер теж був зроблений у стилістиці «Нової драми», про нього схвально відгукувалися критики.

У травні 2013 року в московському Центрі драматургії та режисури Денис Азаров поставив пʼєсу Ворожбит «Вій». У цей же час новий художній керівник театру ім. Франка Станіслав Мойсеєв ставить її «Квітку Будяк» — свою першу виставу на посаді художнього керівника.

Оксана Парафенюк / theБабель

4

Узимку 2014-го Ворожбит багато часу проводила на Майдані. Тоді вона з колегами створювала документальну пʼєсу «Щоденники Майдану», яка вийшла в березні, до 200-річчя Тараса Шевченка. Коли почалася війна на Донбасі, в Україну приїхав її давній друг і колега з «Театр.doc» — німецький режисер Георг Жено. Разом з ним та іншими волонтерами Наталія їде в зону АТО.

— Ми приїхали у школу міста Миколаївка, який тоді нещодавно звільнили. Я жила у протестантській громаді за пʼять гривень на день. Скільки ж у цих дітей було болю. Ми не змогли обмежитися волонтерством. Почали організовувати концерти, влаштували їм свято Святого Миколая. Так народився перший спектакль — «Моя Миколаївка», де 13 підлітків розповідали свої історії, і виник «Театр переселенця», в якому актори грали самі себе.

Незабаром Наталія та Георг вирішили зробити ще один соціальний проєкт — серію зустрічей, які б налагодили стосунки між військовими та дітьми. За словами Ворожбит, у них було багато спільного: радикальність, емоційність, ієрархічність, але обидві групи ставилися одна до одної насторожено і навіть вороже.

— Піти на війну — це теж інфантилізм певною мірою. Це авантюризм, романтика. Ти йдеш туди не тому, що любиш убивати, а тому що хочеш бути хоробрим, сильним і потрібним, як вчили в дитинстві.

Наталія каже, що у процесі роботи діти змінювалися: ті, хто колись приходив із проросійською символікою, зараз спілкуються українською і навчаються в Києві, Харкові й Одесі.

Оксана Парафенюк / theБабель

— Добре памʼятаю 2015-й. Усе життя Миколаївки точиться навколо магазину «АТБ» — крім нього, більше нічого немає. Депресія просто висить у повітрі. Я бачу військових у місті: неголених, з перегаром. До цього саме такими я уявляла собі бойовиків. Коли я приходила до дітей, вони говорили про військових із ненавистю. Памʼятаю хлопчика, який закричав: «Так вони нас обстрілювали, якщо б у мене був автомат, я б сам їх розстріляв».

Одного разу по дорозі до школи Наталія та Георг зустріли офіцера, розговорилися і запросили його поспілкуватися з дітьми. Той погодився. Діти ставили йому неприємні запитання, але він тримався гідно. Розповів, що «нормальні» та «тверезі» зараз на службі або на навчаннях, а містом вештаються мобілізовані. Із цих зустрічей у 2015-му народилася вистава «Діти і військові».

Паралельно Ворожбит писала сценарій для фільму «Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва про бої в Донецькому аеропорту. Проєкт переміг на 8-му конкурсі Держкіно і отримав 24 мільйони гривень від держави. Наталія багато спілкувалася з військовими, намагалася зрозуміти їхні мотиви. Її консультував командир з позивним «Редут», який перебував в аеропорту 242 дні. У 2018-му за сценарій «Кіборгів» Ворожбит отримала «Золоту Дзиґу». Лише за два вік-енди фільм зібрав 15 мільйонів гривень.

— Не всі «кіборги» люблять, коли їх так називають, — згадує Ворожбит. — І ненавидять банальне побажання «повертайтеся живими».

Пʼєса «Погані дороги» створювалася з матеріалів, які не увійшли в «Кіборгів».

— У «Кіборгах» — суцільна чоловіча територія і чоловіча енергія. Це жанрове кіно про військових, в якому не було місця моїм рефлексіям і емоціям.

Усе це Ворожбит залишила для «Поганих доріг» — пʼєси, яку написала на замовлення лондонського The Royal Court Theatre. Її поставили у 2017 році, і вона з успіхом йшла два місяці поспіль. Тоді ж Наталія вирішила написати кіносценарій. У 2019-му він виграв конкурс УКФ і отримав державне фінансування — 11 мільйонів гривень. За зйомки взялася кінокомпанія Kristi Films, а генеральним продюсером проєкту став Юрій Мінзянов.

Андрій Лелюх, Володимир Гурін і художник по костюмах Андрій Яремій.

Оксана Парафенюк / theБабель

5

Знімальний майданчик. Сонце знову заходить за хмари. Ворожбит обговорює з оператором нову сцену. До нас підходить художник по костюмах Андрій Яремій. Він розповідає, що завдання зробити з військових супергероїв не було. Події відбуваються у 2015-му, коли добровольчі батальйони екіпірували волонтери. Тому на військових не форма, а тактичне екіпірування: камуфляжні штани, бронежилети, берці, кепка, на солдаті каска. На акторі Колтовському — звичайна сорочка, штани і дешевий годинник. Його персонаж не повинен бути схожим на директора, щоб ще більше заплутати командира. У руках військові тримають справжню зброю, приведену в неробочий стан.

Художник-постановник Марина Пшеничникова розповідає про декорації. На майданчику збудували справжню землянку. З Черкаської області підігнали діючий БТР. Бетонні блоки, щоправда, бутафорські, але скопійовані зі справжніх. Локацію затверджували кадрові військові, які були консультантами в кінопроєкті.

У кадрі — три безпородні пси. Їх попросила доставити на зйомку сама Ворожбит. За її словами, на всіх блокпостах, що вона проїжджала, було багато собак, які лишилися без господарів. Щоб тварини стояли в кадрі саме там, де слід, на майданчику з ними працює дресирувальниця.

Оксана Парафенюк / theБабель

Знову оголошують про початок зйомки. Актори виходять на майданчик. Директор приречено дивиться у бік бліндажів:

— Люда! Це ж моя учениця, Люда Марченко. Люда!!!
— Пити треба менше. Їдь додому, проспись, а вранці з документами чекаємо. Не приїдеш — з-під землі дістану. Калаш і паспорт дружини залиш. Уранці розберемося.
— Пацани, правда? Відпускаєте? Знайдіть майора Костенка. Він усе пояснить! Слава Україні!

Світловий день закінчується. Наталія посміхається і наостанок просить акторів:

— Давайте ще раз. Тільки не робіть так, як написано.

Міністр охорони здоровʼя запускає Офіс пацієнта. Що це і як він працюватиме?

Перегляди:
10104
Автор:
Ріта Дудіна
Дата: