«Хочете побачити, як нас тут будуть різати?» Як живуть, чого чекають і про що думають жителі Золотого, звідки планують відвести українську армію — великий репортаж

Перегляди:
21273
Автор:
Євген Спірін
Дата:

Євген Спірін / theБабель

Місто Золоте розташоване на південь від Лисичанська, біля самої лінії розмежування. В його агломерацію входять кілька селищ, раніше їх називали цифрами за поштовим відділенням: Золоте-1 (Карбоніт), Золоте-2 (Завод), Золоте-3 (Стахановець), Золоте-4 (Родіна). На околиці Золотого-4 стоїть не відкритий контрольно-пропускний пункт, за ним — селище Катеринівка. Зараз у Золотому українська армія, а Катеринівка — останнє селище, яке контролюють українські військові. Сьомого жовтня в Золотому повинні були почати розведення військ: за планом українська армія і дзеркально бойовики «ЛНР» відійдуть від своїх позицій на один кілометр. Після цього селище Катеринівка опиниться в «сірій», ніким не контрольованій зоні: його жителям не платитимуть пенсію, до них не приїде швидка, діти не зможуть ходити до школи. У призначений день розведення так і не розпочалося через обстріли. У місто приїхали міністр оборони Андрій Загороднюк і начальник Генштабу Руслан Хомчак; вони зібрали місцевих жителів і сказали, що розведення нічим їм не загрожує. Слідом за ними, 10 жовтня, у місто приїхали ветерани полку «Азов» — за словами командира полку Андрія Білецького, вони захищатимуть населення, якщо після розведення в селище зайдуть бойовики. Кореспондент theБабеля Євген Спірін обʼїхав Золоте і прилеглі селища, поговорив з місцевими жителями, ветеранами «Азова» та представниками влади і дізнався, чи готові люди до того, що з міста піде українська армія.

1.

Від найближчого великого міста Лисичанська до Золотого не більше 30 кілометрів і лише один блокпост. Тут вже майже рік нікого не перевіряють: жителі селищ їздять туди-сюди щодня. Останній тиждень ця дорога дуже популярна. Нею їдуть активісти та противники розведення військ, журналісти, правозахисники і всі, хто хоче розібратися, що відбувається. У центрі Золотого невеликий парк з моторошними гойдалками. Тут деревʼяний паровозик з ящиків, вкопані в землю покришки і вирізані з пляшок свині. На краю парку стоїть стара одноповерхова будівля — це поліцейська станція, тут видають пенсію і гуманітарну допомогу. На лавці палять поліцейські, поруч кілька машин. Біля входу в станцію товпляться журналісти телеканалу «Україна» і якихось місцевих ЗМІ. У парку гуляють корови і їдять траву. Поліцейські сміються:

— Та тут просто Мекка, делегація за делегацією.

Євген Спірін / theБабель

Жителька Золотого-4 Марина Данилкіна волонтерить у селищі вже пʼять років — із самого початку війни. Домовляємося зустрітися біля станції. У понеділок, 7 жовтня, сюди приїжджав міністр оборони Андрій Загороднюк і начальник Генерального штабу Руслан Хомчак. Вони поговорили з мешканцями селища, після чого Загороднюк заявив, що «жителі в цілому за розведення». Данилкіна вважає, що людей на зустріч з адміністрацією привезли і далеко не всі хочуть відведення військ.

— По каналах показали картинку: у Золотому на мітинг прийшли люди і вимагають розведення. Але хіба це всі люди? У селищі живуть 540 людей, з них 40 дітей. На зборах було максимум 60, решта — це поліція. То що, ці 60 будуть за нас вирішувати? Не все населення за розведення. Більшість людей бояться висловитися. Тому що коли буде «сіра» зона, сюди будуть заходити з того боку [з боку «ЛНР»], а це пряма загроза для проукраїнських жителів.

Марина виглядає втомленою, на ній джинси, дута куртка, а на куртці значок — серце в кольорах прапора України.

— Тут уже була «сіра» зона — це страшно, військові нам гарантують безпеку. Я думаю, що більшість проти відводу. Тиждень тому, принаймні, було так. Зараз йде якась робота, щоб переконати людей. Ось коли зібралися тут всі вищі чини, стали пояснювати, як в Станиці добре після розведення і що в нас буде так само, але для цього потрібно прибрати війська.

Марина Данилкіна.

Євген Спірін / theБабель

Марина розповідає, що на мітинг у Золоте привезли жителів Катериновки. Це селище розташоване вже за контрольним пунктом пропуску, який так і не відкрили. Катеринівка вийшла з «сірої» зони тільки у 2017 році, до цього в селище не їздила швидка, жителям не давали пенсій, а по ночах у село заходили бойовики.

— Людей перед мітингом ніби накрутили. Ще й 20 людей привезли з Катериновки, найбільш проросійських. Вони тут кричали, махали руками. Чому їх сюди привезли, а не туди начальство поїхало?

Навпроти станції памʼятник радянським воїнам визволителям, біля нього футбольне поле, що заросло, а збоку від поля продуктовий магазин. Прямо за памʼятником кілька вулиць. У будинках на цих вулицях дуже добре чутно нічні перестрілки. Із магазину до свого будинку йде чоловік. Місцеві жителі не хочуть говорити на тему розведення військ, бояться називати свої імена, а коли бачать камеру — відвертаються.

— Доброго дня. Ми з Києва приїхали.

— Починається...

— Ми хочемо зрозуміти, що тут відбувається. Ви за розведення?

Чоловік ставить пакет на землю, кілька хвилин сумнівається, пояснює, що журналісти весь час виривають слова з контексту, але все ж вирішує поговорити. За його спиною десь далеко гавкає собака.

— Був такий фільм: «В степах України». Там два голови — Часник і Галушка. Галушка говорив: «Хто сказав, що я проти комунізму? Але в соціалізм мене не тягніть, мені і тут добре». Так і ми. Так, я за. Ну не хочете відводити, але ви ж якось... А ходімо, я вам все покажу.

Євген Спірін / theБабель

Ми йдемо в бік будинку, паркани вздовж вулиці діряві: це сліди від осколків снарядів і куль. Майже всі будинки покинуті. У кінці вулиці Студентської будинок 17. Чоловік показує на дірки в паркані. До позицій бойовиків тут три кілометри, до блокпоста української армії метрів сто.

— Ось хто це стріляв? Невже я повірю, що куля долетить сюди за три кілометри? Ні, я сепаратистів не виправдовую. Але це хто стріляв? Військові це, військові. Вони там стріляють між собою, а страждаємо ми. Мені он прямо у вікно прилетіла 82-га міна. Я вже перекрив, але взагалі при обстрілі куди мені подітися? Я все розумію, але якщо ви військові — воюйте між собою. У військових же все підготовлено, бліндажі, окопи. А мені куди діватися? Якщо в цей будинок прилетить — він складеться, як картковий, мені й сховатися нікуди. Ні, льох у мене є, але я до нього не встигну добігти. Або ж мене поховають під цією хатою.

Євген Спірін / theБабель

З-за паркану будинку навпроти виходить ще один літній чоловік, він слухав розмову і вирішив долучитися. Чоловік дуже агресивний, активно махає руками і кричить:

— Що ви нам принесли? Ми жили при Союзі, нам вугілля давали, магазин був, діти в школу ходили. А ви що влаштували? Ось був Ворошиловград.

— Луганськ...

— Це у вас він Луганськ, а у мене він був і буде Ворошиловград. А потім що стало? Вибрали Чучму [експрезидент України Леонід Кучма], він шахти закрив. А потім літаки тут почали літати, танки, війна.

— Але ж війну росіяни почали...

— Он там на вулиці дитячий садок, там є ясельна група, іди туди і там казки про російських розповідай. Хай усі забираються звідси.

Чоловік тікає за свій паркан, але за пару хвилин повертається:

— Ходімо, синку, я тобі покажу, чому я за відведення військ.

Ми заходимо у двір, ліворуч невеликий будинок і крихітні двері в підвал. На сходах темно, щоб спуститися, потрібно триматися за стіни. Усередині підвалу полиці з консервацією і два крісла — одне навпроти одного, між ними ящик. Чоловік вказує на крісла:

— Ось тут ми і сидимо під час обстрілів. Як почали стріляти, стара моя взяла Біблію, а я сиджу курю, все гуркоче. Обстріл скінчився, я вийшов на вулицю, за паркан, а дружина стоїть перелякана, руки трусяться. Вона досі мені навіть тарілку супу принести не може. Розумієш, чому я не хочу, щоб тут стріляли? Я просто хочу сказати: відчепіться всі від нас, ідіть геть, дайте нам померти спокійно.

Євген Спірін / theБабель

2.

За вулицею Студентською повітряний відвод шахти, від нього ліворуч іде дорога в невеликий мікрорайон Золотого-4. Кілька чотириповерхових будинків, зруйнований ДК і памʼятник Чехову. Ці будинки найбільше постраждали під час обстрілу з боку окупованого Первомайська. Попри вибиті вікна, діряві стіни і постійні звуки стрілянини, ще рік тому тут жили кілька пенсіонерів.

Євген Спірін / theБабель

Зараз мікрорайон закритий. Людей розселили, а на дорозі встановили шлагбаум і блокпост, через який проїхати не можна. Ця українська позиція називається «Ведмедик». Біля шлагбауму чергує військовий з позивним «Цезар». Питаю, як справи і що він думає про розведення військ.

— Звичайно, ми не хочемо нікуди відходити і сподіваємося, що наказу не буде. Та тут постійно стріляють з усього, що тільки можна. Сьогодні вночі було спекотно. Куди відходити? Пʼятнадцять тисяч людей загинули за що? Це наша територія, ми на своїй землі. Зараз відійдемо і зробимо сепарам подарунок. Вони зайдуть сюди після відведення, це триста відсотків.

«Цезар» на крайній позиції у Золотому.

Євген Спірін / theБабель

До війни «Цезар» працював машиністом поїзда. Каже, що якщо все ж таки дадуть наказ відходити, доведеться виконувати, але внутрішньо він і його товариші по службі проти.

За Золотим-4 та пунктом пропуску селище Катеринівка. Тут проходить лінія поділу між територією, яку контролює Україна, і окупованою «ЛНР» територією. У селищі мешкають менше 200 людей. На крайній вулиці будинок Альони [люди тут не охоче називають свої прізвища]. Будній день, Альона працює в городі, тому довго не виходить відкрити двері. Поки ми чекаємо, до будинку підходить ще одна мешканка селища — Тетяна Петрівна. Альона виходить у робочому одязі, питаю, як вона ставиться до розведення.

— Та тут ніхто нічого не розуміє. Люди навіть по-різному думають, що таке розведення. Хто що почув, той те і думає. Були днями в Золотому збори, місцеві туди сходили, а тепер кажуть: «Нас виселятимуть». Я питаю: «Хто сказав, що вас виселятимуть, конкретно?» Ніхто такого не казав. Чуток дуже багато.

Жителька Катериновки Альона.

Євген Спірін / theБабель

Альона добре памʼятає час, коли селище було в «сірій» зоні.

— Якщо відійдуть війська, ми знову опинимося в «сірій» зоні. Це означає, що не буде магазинів, машина Ощадбанку не буде приїжджати, нічого не працюватиме. Ми ж вже жили в «сірій» зоні. І прекрасно вони [бойовики «ЛНР»] бігали сюди.

Тетяна теж проти розведення і каже, що на окупованій території вже чекають, коли українська армія піде з селища:

— Он за городами бліндажі їхні стоять. Того року було два бліндажі, цієї весни вже пʼять. Стежать за нами в біноклі та теж готуються до розведення. До нашого, не до свого. Підповзають. Я не розвідниця, але констатую факт: коли була «сіра» зона, тут групи бойовиків постійно бігали. Ось ми Альону підвозили, і бій був, пʼять на пʼять людей.

Тетяна каже, що бачила і російських солдатів, розповідає. що вони ходили по хатах, тому вона дуже не хоче, щоб із селища пішла українська армія.

— Чому ми повинні зі своєї території відходити? Незрозуміло. Чому Росія не йде? Деякі тут кажуть, що там Росії немає, але солдати там є, вони сюди приходили, ми з ними спілкувалися. Говорили нам: «Дійдемо до Києва, дійдемо до Львова. Розбомбимо, знищимо». А тепер нам кажуть: «Війська відводять дзеркально»... А ми мусимо вірити їм? Хіба вони хоч раз виконали обіцянки? Дебальцеве, Іловайськ... Як їм можна вірити? А так-то так, миру ми хочемо.

Жителька Катериновки Тетяна.

Євген Спірін / theБабель

Альона говорить, що щоб переконати жителів селища, їх возять автобусами від міськради в Станицю Луганську, де нещодавно війська вже розвели. Але жінки думки своєї не змінюють: вони всі ці роки допомагали українським військовим їжею, водою і транспортом. Що буде, коли війська підуть і вони залишаться сам на сам з проросійськими жителями селища і бойовиками, навіть уявляти не хочуть.

— Тут і думати нема про що. Зберемо речі й поїдемо звідси. Досить, одного разу мені вже машину розстріляли.

Ближче до сільського клубу ще одна вулиця. Зупиняємося і стукаємо у двері будинків, в надії що місцеві жителі вийдуть і захочуть розповісти, що ж вони думають про розведення. З-за зеленого паркану виходить жінка Марина. У неї в руках великий ніж, каже, що «кавуни качкам кришила». Марина сміється й іронізує на тему обстрілів і війни:

— У мене у дворі війни немає. Удень тут тихо, а вночі не чую нічого, бо сплю. Нічого не знаю і знати не хочу. У мене он — кури, качки, собаки. Лайно цілий день прибирати треба, яка мені війна.

Жителька Катериновки Марина.

Євген Спірін / theБабель

Марина все життя працювала на шахті «Золота» гірничою робітницею, зараз отримує пенсію дві тисячі гривень. Живе в Катериновці з чоловіком, раніше тут ще жили дочки, але одна поїхала у Вінницю, а друга в Луганськ. Каже, що ніякої гуманітарної допомоги не отримує.

— Ті, хто пив все життя, так їм тепер всі дають: курчат, мед, гроші — то шість тисяч, то дві з половиною, а нам нічого. Тому в мене нема війни на дворі, нічого, я цього слова не знаю і знати не хочу.

Марина на виборах працювала секретарем виборчої комісії, розповідає, що дуже рада виборам — поки селище було у «сірій» зоні, вибори тут не проводили.

— А так у нас тут населення 217 людей з небіжчиками. Тому тут всі по-різному думають: хто за, а хто проти. А я нічого не думаю. Ось у клуб ходжу, ювілей у мене нещодавно був, пили горілку, вино, танцювали.

Питаю, чи ходила Марина, як більшість місцевих жителів, на референдум про незалежність «Луганської народної республіки».

— Та ні. Коли був референдум, ми сапали город. Повз йшов сусід, каже: «Йдете на референдум?» Чоловік так мені і сказав: «Не ходи, бл*дь». Я про все це і не думаю. Жити треба щосекунди. А якщо вночі вбʼє, так хоч щасливу.

Євген Спірін / theБабель

3.

У Золотому-1 біля кафе «Багіра» стоять кілька джипів і мікроавтобуси. У самому кафе схожі один на одного хлопці: пісочного кольору штани, кофти, кепки захисного кольору, NewBalance на ногах, бороди — це ветерани полку «Азов». Вони приїхали в місто 9 жовтня разом з іншими ветеранами та волонтерами. Як кажуть самі, щоб зупинити розведення сил. У кафе з нами погодився поговорити координатор штабу Юрій Капля.

— Ми зверталися до всіх небайдужих, ветеранів і всіх, хто готовий був сюди приїхати і бути корисним. Зараз у нас в місті близько ста людей, це не тільки «Азов».

Юрій, як і ті, хто приїхав з ним, категорично проти розведення військ, навіть попри те, що це умови Мінських угод.

— Коли кажуть, що наша армія повинна відійти вглиб нашої території на один кілометр, то не розуміють, що це дуже абстрактний кілометр. Зараз українська армія стоїть на позиціях, які завоювали своєю кровʼю. І нам вигідно тут стояти, а бойовики тільки і чекають, що ми відійдемо.

За словами Юрія, до завдання штабу входить захист населення після можливого відведення військ.

— Лінія нерівномірна, деякі житлові квартали опиняться в «сірій» зоні. Уявіть собі долю тих людей, які потраплять у радіус обстрілу. Щоб все зробити грамотно, потрібно знайти нові позиції, облаштувати їх, а потім відійти, сподіваючись, що та сторона не займе позиції, які ми кинули. Якщо це все ж станеться, то наше завдання — забезпечити людей, які до нас звернуться, захистити їх, надати дрова, воду, вугілля та їжу. Ми опрацювали план і готові до будь-яких ситуацій.

Євген Спірін / theБабель

У Золотому зараз немає голови військово-цивільної адміністрації: колишній голова Костянтин Ільченко написав заяву за станом здоровʼя, а нового ще не обрали. Його обовʼязки виконує заступник Ільченка — Інна Демиденко. Вона доповідала голові Луганської військово-цивільної адміністрації Віталію Комарницькому про те, що «згідно з опитуванням, 95 відсотків мешканців міста підтримують розведення». Набираю її номер, щоб домовитися про зустріч і дізнатися, як проводилося опитування, кого опитували і навіщо людей з селища возять в Станицю Луганську. На годиннику 16:03.

— Мій робочий день давно закінчився, зараз я вдома і зайнята своїми справами, не збираюся нікуди їхати і нічого пояснювати, до побачення!

Демиденко кидає слухавку. Вирішую, що можна спробувати поговорити з нею наступного дня, о восьмій ранку, поки її робочий день ще не скінчиться. З іншого боку адміністрації, у цьому ж будинку — християнська євангельська церква «Добра звістка». У ній є пункт допомоги — сімейна пара Світлана і Юрій Печені допомагали постраждалим жителям усі пʼять років. Тут можна було поїсти, помолитися або просто подивитися кіно. Близько року тому колишній глава ВЦА Ільченко вирішив відібрати приміщення і відрізав світло, з того часу тут готують у темряві, а кіно показують на генераторі. Світлана і Юрій теж проти розведення — вони бояться, що коли армія піде, знову почнуться сильні обстріли.

Євген Спірін / theБабель

Ми зустрічаємося в залі для молитов, тут темно і холодно, Світлана включає ліхтарик. Юрій розповідає про мітинг, на якому був міністр оборони, начальник генерального штабу та голова Луганської ВЦА Комарницький.

— Вони приїхали. Комарницький сказав: «Йдемо в актовий зал, я вам розповім, як все буде». Прийшли, його заступник каже: «Не переживайте, тут буде міліція, тут вони будуть стояти і там». Я кажу: «Яка взагалі міліція? Народна, з Луганська?» А він мені у відповідь: «Ну яка різниця, я 15 років пропрацював у міліції, не можу звикнути до нової назви». Я повертаюся, а мені натовп, який з Катериновки привезли, кричить: «Це провокатор, заберіть його звідси». Взагалі, вони неадекватні там були, казали, що коли не було військових, краще жилося.

Світлана розповідає, що основним посилом мітингу було відведення військ і мир. Деякі з тих, кого привезли з Катериновки, навіть кидалися на проукраїнських активістів.

— Потім взяли цих з Катериновки і повезли в Золоте-4. Туди і Комарницький приїхав. Він з ними швидко знайшов спільну мову: «Тітоньки, так я ж такий самий, як ви, переселенець — і все втратив, і на могилки хочу квіточки носити. Відводимо?» А вони йому: «Ну звичайно, відводимо».

Світлана каже, що автобуси в Станицю і справді їздять, жителям Золотого показують тільки міст, що ремонтують, і частину нової дороги. У житлові квартали, які відійшли до «сірої» зони, екскурсій не водять.

Школа в Катериновці.

Євген Спірін / theБабель

4.

У пʼятницю, 11 жовтня, погода сильно псується. У Золотому дають пенсію, біля поліцейської станції товпляться люди. Поголений, у білій сорочці та куртці за пенсією стоїть чоловік, який показував свій підвал. Він бачить мене і тут же підбігає поговорити:

— Слухай, ти вибач, я вчора там наговорив всякого. Про Союз, Ворошиловград... Ти не думай, це я так, на емоціях. Я нічого поганого не думаю...

Євген Спірін / theБабель

За станцією місцева школа. По доріжці йде літня жінка з пакетом. Питаю, чи чула вона про розведення.

— Я не знаю, я нічого не розумію. Ну хто з ким воює? Я одного хочу — спати спокійно. І все. Нам на зборах у вівторок сказали, що «Правий сектор» буде відбирати квартири, а нас кудись в інтернат усіх здадуть.

Катерина намагається вижити в селищі на 2000 гривень.

Євген Спірін / theБабель

Жінку звати Катерина, вона працювала на шахті, тепер теж отримує дві тисячі гривень пенсії. На її думку, якщо українська армія піде з села, то обстріли відразу закінчаться.

— Люди не розуміють, гірше буде чи краще, усі хочуть, щоб був мир і не стріляли, не бомбили, а то як починають стріляти, хоч у підвал, хоч куди. Я іноді чую вибухи, стану в куточок і думаю: «Вдарить — не вдарить, помру — не помру». Вдарило б вже, заспокоїлася. А то щодня чекаєш.

Повз станцію йде чоловік, він вже отримав пенсію і направляється в єдиний магазин, за ним біжить дворняга. Чоловік махає руками:

— Чого ви всі сюди їдете? Подивитися, як нас кинули? Хочете побачити, як нас тут будуть різати? Ідіть геть, в адміністрацію, дізнайтеся, як нас розводять!

Євген Спірін / theБабель

Демиденко у себе в кабінеті, але, як каже її помічниця, дуже зайнята — приймає делегацію з місцевої гімназії. На годиннику 11:15, о дванадцятій у Демиденко перерва на обід. До кабінету періодично хтось заходить — люди у звичайному одязі й у військовій формі. За три хвилини на дванадцяту Демиденко виходить із кабінету й одразу звертає у бік сходів, до виходу. Питаю, чи ми зможемо поговорити про розведення і про ту роботу, яку вона проводить серед населення Золотого.

— Я не військова, розведення не входить до моєї компетенції!

Демиденко продовжує тікати до машини. На питання практично не відповідає.

— Ви писали про опитування, яке показало, що 95 відсотків жителів за розведення. Як ви проводили опитування? Хто брав участь? Яка була методологія.

— Це було закрите опитування, там були інші цифри, вони не те показали.

— Так скільки жителів за?

— Немає результатів, це не для того було опитування. До побачення!

Демиденко їде, так і не давши відповіді на жодне запитання. У Золотому дощ, по дорозі до магазину йдуть промоклі військові, за ними біжать собаки. Військові обговорюють розведення:

— Щоб відвести потрібно, щоб сім днів не стріляли.

— Хто там що відведе, якщо вони щоночі «насипають»?

Біля адміністрації в наметі чоловіки пʼють горілку, на дереві бовтається український прапор. Дорога на Лисичанськ порожня. На виїзді з селища зупинка з написом: «Виїхав — забери шлак».

Лисичанська ТЕЦ.

Євген Спірін / theБабель