Жителька Ворошиловграда 40 років тому вперше виїхала з СРСР у Північну й Західну Європу. Різниця її шокувала, все це вона записала у щоденник — ось він

Перегляди:
49772
Автор:
Євген Спірін
Дата:

Із особистого архіву Євгена Спіріна

У жовтні 1978 року мешканка Ворошиловграда (нині Луганськ) Неллі Рикова вирушила в круїз і вперше побувала в Данії, Швеції, Франції, Фінляндії, Норвегії та Великій Британії. На путівку вона збирала близько року, стільки ж часу витратила на метушню з документами — просто так виїхати з СРСР було не можна. Неллі пливла на круїзному лайнері разом з радянськими туристами і зі своїм чоловіком Олександром. Це була остання їхня спільна поїздка, після повернення в СРСР Олександр пішов з сімʼї. Круїз тривав майже чотири тижні. Неллі була шокована європейським рівнем життя, який не був схожий на те, що описувала радянська пропаганда. У кожному новому місті вона дивувалася з кількості речей у магазинах, з побутової техніки, автомобілів, одягу. Але при цьому Неллі слухала гіда і супровідника з КДБ, які розповідали про нестерпні умови життя в «капіталістичному пеклі». Разом з іншими туристами і чоловіком Рикова намагалася купити одяг, техніку і все, на що вистачило б виданих 63 доларів. Усі свої враження Неллі записала в щоденник — це кілька 12-аркушних шкільних зошитів у клітинку; крім записів Неллі вклеювала туди розклад поїздок, буклети і чеки з магазинів. Вона вела щоденник для своєї дочки, яка залишилася вдома. Неллі Рикова померла у 1989 році, так і не доживши до розпаду СРСР. Щоденник залишився як памʼять для її онука, Євгена Спіріна. theБабель через 42 роки після подорожі публікує найцікавіші моменти і згадує, що відбувалося в ті дні в СРСР і в країнах, де побувала Неллі.

Ворошиловград — Москва — Ленінград
17—20 жовтня

Чоловік повідомив, що їде в цю поїздку, а ми з донькою «влітку на тиждень на море і що ще вам треба». У поїздку вирішив їхати в березні 1978 року. Я, звісно, обурилася й почала збирати гроші, заощаджувати та відмовляти в найнеобхіднішому (він тим часом ходив по ресторанах і бл*дях, як і раніше). Загалом, крутилась як могла, втомлювалася, колотилася цілісіньке літо. Під кінець ані їхати, ані жити взагалі не хотілося. Але багато було й надій на цю поїздку. У підсумку заплатила гроші числа пʼятого: 600 карбованців позичив Льоша, ще 300 позичила в іншому місці. Віддам. Не страшно.

17 жовтня

Зібрала свої нехитрі пожитки, взяла у Люби чемодан і сумку, поклала — і о другій годині вся наша група зібралася, загалом близько 40 людей. Обʼїхали місто (щоб не снилося) — і на вокзал. У купе їхали з досить цікавою парою. Перезнайомилися. Милуємося природою, чай з цукром, незвично красивий ранок, все в інеї, краєвиди дивовижні — наша чудова природа, села, церкви та інше.

Євген Спірін / theБабель

У Москві на таксі за 4 карбованці на Ленінградський вокзал. Речі в камеру зберігання ледве здали. І почалося: староста — хитра, бридка баба, сказала, щоб усі до 10-ї години вечора зібралися — поїзд виїздить о 23:00! А дві наші жінки випадково дізналися, що поїзд їде о 21:30. Ну і звідси всі нервування. Метро Москви чудове, дуже гарні станції. Ізмайловський парк, запах свіжості, лісу, осені. Покупок не вдалося зробити, обідали в ресторані «Москва». Бачили Красну площу, Кремль, мавзолей, собор Василія Блаженного, підсвічування ліхтарів — диво! Словом, ледве виїхали в Ленінград.

Ленінград, до 9:00 мерзнемо, ходимо по вокзалу, нарешті автобусом на морський вокзал. Там сніданок і вільний час. Я одразу в «Пасаж». Там — куртка, плащ, туфлі, рукавички, нічна сорочка, ліфчик. Потім на співбесіду «з органами». Нудний огляд, оформлення документів і о 22:00 нарешті теплохід «Естонія». Після бруду, холоду, дощу — вражає! Усюди килимові доріжки. Каюта на чотири людини, душова, туалет. Тепло, затишно.

20 жовтня

Цілий день пливемо, знайомимося з теплоходом, гуляємо на палубі, знайомимося з іншими туристами. Трохи (5 балів) штормить, дехто в паніці. Море, звичайно, невимовне: колір води, хвилі, бризки, піна, сонце, чайки — все чарівне (вода чиста мов скло, а в неї ж із теплохода щодня викидають масу відходів).

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Стокгольм
21—23 жовтня

Ранок біля причалу Стокгольма. Автобуси підійшли о 10:00. Наша гід — емігрантка, вдова «ворога народу». На ній: норкова доха до талії, жовта шапочка, зелена блуза з великим бантом, туфельки на високих підборах, жовті. Років шістдесят — виглядає гарно. Говорить російською добре. Корабель стоїть у центрі, через канал картинна галерея: красивий вітрильник, палаци і замки, державні установи — дахи повільно позеленіли від вологи, патьоки білясті, але виглядають гарно. Отже, їдемо на екскурсії. Чудовий сквер, кущі так підстрижені! Трава, газони — порядок, будинки чудові, майже палаци — переважно 2—3-поверхові, але ж оздоблення! І навколо дерева гарні!

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Пару слів про шведів. Працюють шість годин на день, все дуже дорого, у них велика зарплата. Вітрини вражають своїм достатком, у місті чистота, порядок. Людей і вдень і ввечері мало, всі за містом відпочивають. Удень поряд із собором і муніципалітетом каток, оточений соснами, дітей — тьма, одягнені дуже гарно, багато негрів — всі без головних уборів, але в рукавичках; малюки в касках. Я ніколи не бачила такої розкоші, очей не відведеш, розповісти про це не можна — треба побачити. «Лідінго» дуже гарний острів (і їх дуже багато, зʼєднані красивими мостами), багато машин надзвичайно гарних — стоять у ряд.

У шведів високий рівень життя, низька народжуваність, найвища тривалість життя: 72 роки у чоловіків і 76,5 у жінок. Шведи дуже стримані, організовані. Молодь від батьків живе окремо. У школах уроки сексу, косметики, домоведення. Спорт настільки розвинений, що швед, який потонув, вважається самогубцею. Захоплюються гімнастикою. При народженні дитини допомога 1000 крон. На дітей до 16 років — 150 крон на місяць. По вагітності шість місяців оплачується, татові дають два тижні. Загальна річна відпустка 4—5 тижнів.

Вільний час — ходили містом, гуляли по пʼятеро, мову погано не знати — як німі. Настільки всього у магазинах багато і так все дорого, що ми як жебраки зі своїми копійками нікуди не заходили. Тільки й можемо, що дивиться на вітрини. О першій дня прощальний погляд на порт, на знайому трохи набережну. Красива музика на палубі. Пливемо в Осло.

Десь із шостої години пливли в затоці поміж безлічі островів. Береги скелясті, гранітні. Ліс так казково покриває берег і гори. На острівцях будинки і маленькі, дуже акуратні в бухтах човни, і більші, і величезні на березі. Дивишся і дивуєшся — кругом ліс, гори, ні стежки, нічого, а довкола будинку галявина, комфорт, все для людини.

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Норвегія, Осло
24—27 жовтня

24 жовтня

Близько десятої ранку зійшли на берег. Величезна бухта, оточена з усіх боків будинками з яскравими рекламами. Стояли на палубі, чекали на автобуси — по шосе тече безперервний потік машин, такий різноманітний, барвистий, що очам не віриш. Машини хороші, наших не видно.

Осло — місто бузку, будинки-палаци, зелень, доглянутість у садках, на голих гілках яблука великі, красиві, таке враження, що штучних багато. Проїжджаємо багато Аpoteket (у Стокгольмі не бачила жодної). Будинки настільки різноманітні, красиві — очі розбігаються.

25 жовтня

Доньці 13 років — самого найкращого тобі в житті! Я так багато говорю з тобою і думаю про тебе, бо скучила. Розповім про Норвегію. Освіта тут з семи років, чим далі, тим система ускладнюється. Воліють навчатися в приватних школах.

Ось деякі ціни (1$ = 5 крон): мʼясо — 50 крон; 1 кілограм цукру — 2 крони; хліб — 3—4 крони; масло — 12—14 крон за кілограм; машина — 50 тисяч крон, а літр бензину 2,6 крони. В країні 15 тисяч безробітних, дотація на одного 80 крон на день. Зняти квартиру — 1000 крон на місяць. Середній заробіток — 50—100 тисяч крон на рік. Жінкам платять на 25% менше. Пенсія з 67 років і це 2400 крон на місяць.

Проїхали літню резиденцію короля, як сарай: темний колір, трава на даху і прапор. Звідти їдемо до памʼятника радянським воїнам, покладаємо вінки червоних гвоздик. Після того нам нарешті дали вільний час. Ми кинулися в магазини. Ціни скажені! У продуктових магазинах фрукти, овочі, мʼясні вироби, напої, соки — все так оформлено, упаковано, що очей не відведеш. Яблука, ананаси, вина, якісь незнайомі овочі, упаковані по 2—3 штуки в прозорі коробочки. Все найсвіжіше. Красиві коробки цукерок по 3—7 крон. Ціни деяких ганчірок записала, але вони нечувані для наших 9 доларів. (Нам дали по 63 долари на сім країн).

Ну і найогидніше за день — та й за всю поїздку. Він [чоловік] в галерею картин не ходив — пішов розвідати, що і де можна придбати. Приходимо обідати, а він каже: «Ходімо, там є дещо купити». Я думала, він про доньку подумав, на день народження. Приходимо, а він купує собі перстень! Мене трясло від цього нахабства до самого темна і довго ще буде огидно. Адже найдорожча країна і так бездумно бухнути 10 доларів за таку погань — ні з очей, як кажуть, ні з плечей.

Ірландія, Дублін
28—30 жовтня

28 жовтня

Тільки восьма ранку, ми вже в Дубліні. Причал нас приголомшив. Довкола колючий дріт, якийсь вантажний порт. Комфортабельні автобуси приїхали — килимове покриття, сидіння — велюр. Вийшли, робочий квартал, брудно, дощ. У віконці жива кішка. Католики, багато церков. У людей дуже великі сімʼї, дітей від чотирьох і більше. Ластовиння на обличчях. Усі одягнені дуже добре. Медичне обслуговування платне. Більше отримуєш — більше платиш лікарю, менше отримуєш — менше платиш. Відвідали університетське містечко, красиво, тротуари, дерева, будівлі є і старовинні, і сучасні.

Рух лівий, дуже незвично. Собор Святого Патрика, вражає. Місто загалом нічогеньке, на відміну від Стокгольма, дуже велелюдне. Мітингують просто на вулиці, підходь та слухай. Купила за два фунти фарбу. Взуття гарнюще, завал, але купувати нічого не дають. Куратор каже: «В Англії і Данії купиш!» Смішний випадок. Бачили черницю, вона збиралася купатися. Знімала одяг і чоловік встав, так вже йому хотілося подивитися, що ж у неї під сукнею. Але не побачив.

29 жовтня

Вранці пили смачнющий кефір. Були апельсини, асорті з чорносливом, а далі грейпфрут — гидота рідкісна.

Так захотілося додому — просто жах. Вже все і всі набридли. Говорили сьогодні про ціни. Машину можна купити за 600 доларів, не нову. Будинок, дві спальні, дві ванни, загальна кімната — 60 тисяч доларів. Пенсія – 14 фунтів на тиждень, безкоштовний проїзд, одна путівка в будинок відпочинку на рік.

Проїжджали смітник, навколо ходять люди. Гід каже, що це «цигани». Вони живуть поза законом і суспільством. В основному торгують. Тут продають транзистори, купують все, що треба. До них ставляться з певною жалістю.

Бачила хлопців-підлітків, промчали як вихор, кілька осіб. Розвʼязні, пʼють на ходу з банок (як у нас згущене молоко, тільки красиво оформлені) сік, пиво, віскі. Одягнені різноманітно, переважно недбало. Тепер лежу в шезлонгу на палубі і засмагаю.

Франція, Марсель — Париж
31 жовтня — 4 листопада

31 жовтня

Розповім про гіда: Люсі — років сорок пʼять, негарна, але дуже мила, говорить російською. Вона уродженка Парижа, але її дід у 1905 році виїхав з Росії і, відповідно, батько росіянин, а мати парижанка. Прізвище у неї досі російське, Тимохіна.

Знову нас прийняли останніми, і знову через страйк портовиків. Сміттярі теж у Парижі страйкують. Люсі весь час вибачалася, що в місті під час нашого перебування вулиці прибирали солдати. Ще страйкують пекарі, тому місто без хліба. Його дуже мало було, але до чого смачний, досі памʼятаю смак. Він стоїть у хлібницях на столах і поки принесуть суп або мʼясо, весь хліб вже зʼїдений. А добив мене їхній салат — це листя як лопухи, полите майонезом, оцтом і сіллю. Ставлять на стіл у величезних тарілках, їж — не хочу.

Отже, їдемо на не дуже гарних автобусах у Дьєн. Околиці мальовничі. Розмовляємо про ціни. Праця і зарплата залежать від роботодавця. Робочий тиждень 5 днів по 8 годин. Молодим дуже важко влаштуватися, бо немає рекомендацій.

Няня коштує 700—800 франків. Є пенсія за хворобою. Кіно — 16 франків, театр — 40—100 франків.

Кондитерські вироби просто запаморочливі! Таке розмаїття солодощів!

Приїхали на обід. Тут довгі столи з купою всього. Вина і пляшки з водою — «Кальвадос», «Капуцин», вода в дуже гарних пляшках. Багато людей сіли прямо поряд з ними, думали, горілка. Принесли чотири види сиру. З пліснявою — гидота смердюча.

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Поїхали на екскурсію. На автострадах на три смуги — краса, ані ями, ані камінчика, їдеш, мов по склу. Але за мости і дороги платять. Нарешті приїхали в Париж. Краса. Будемо жити в готелі «Асторія». У нас дві кімнати і ванна. Є шафа для білизни і одягу, крісло з дірою в спині, кругле. Ванна взагалі люкс, дзеркало на всю стіну, краники для вмивання і багато чого ще. Словом, кинули речі — і в ресторан. Більше з цікавості, ніж від голоду. Замовили вино, апельсиновий сік і напівсире мʼясо (для батька). Тарілки, сервіс — все як треба і дуже гармонує. Поїли і до 24 години вільні. Вперше за стільки часу: іди й гуляй.

4 листопада

Сьогодні я так натомилася і заснула в автобусі. Париж дивилися, сніданки в одному готелі, обіди в іншому, а весь інший час — дивись, дивись і слухай. Щовечора дають фрукти. Я апельсиноїд і втомилася їх їсти, зараз у мене повна сумка апельсинів, яблук, бананів. Я батькові віддаю мʼясо, а він мені фрукти. Я тебе щоразу подумки годую апельсином і розмовляю з тобою. У мене враження, що я вже тут вічність. Все переплуталося і я втомилася від цього калейдоскопу. Кожна країна — казка.

Франція вразила особливо. Про неї я найбільше читала і знала, а, виявляється, нічого не знала. Реклами приголомшливо багато. А собаки! Мені сподобалися маленькі, з круглою мордочкою, маленький носик і очі-намистинки. Гарненькі, всіх кольорів. І ще кошлаті неймовірні, з короткою мордою, чорні та руді. Хотілося підійти і обійняти її. Гуляємо містом, бʼємося лобами об вітрини. Настільки вони чисті й багаті, що забуваєш, що є скло.

На вулиці, де ми живемо, продають мʼясо і птицю. Мʼясо оброблене ніби художником, дивитися на нього взагалі не гидко. На наше просто так не глянеш, а тут видно майстерність. На цій же вулиці є різні магазини: продуктові, з одягом, господарські, з косметикою і взагалі багато різних, навіть антикварна крамниця. І це глуха вуличка.

Ми мали потрапити на «Бенедиктин», але оскільки працівники порту страйкують, наше перебування скорочується. Люди приносять нам сувеніри: проспекти, листівки, значки, дзеркальце, пляшку рому. Дуже тепло прощаємося, багато хто навіть плаче. Всі покупки відкладаються на Англію. Везу тобі з Парижа яблуко, дуже смачне. Ось і прощавай, Франціє. Виштовхали нас на вісім годин раніше і на тому спасибі. Завтра вранці ми вже в Англії. На неї я чекаю з самого дитинства.

Англія, Лондон
5—9 листопада

5 листопада

Прокинулися і стоїмо на якорі. Навколо дошки — на берег. Нам пояснюють, що нас «замкнули сюди, щоб чогось не сталося». Хоча я думаю, що їм глибоко на нас наплювати: ні пошани, ні найменшої поваги. На жахливих автобусах їдемо на екскурсію. Ранок теплий, їдемо повз страйкарів, вони щось нам кричать, а ми як нерадянські, наче «це нас не стосується». Робітники дізналися про прибутки власника заводу і загнули собі надбавку. Той, звичайно, не погоджується і ось уже вісім(!) тижнів, вісім(!) вони страйкують. У всіх сімʼї, але страйкують.

Страх, як хочу додому, а ще десять днів попереду. Втішає одне, все добігає кінця, а я в Англії. Будиночки суворі. Проїхали один із заводів «Форда» — видовище!!! Скільки машин і які вони всі! В Англії 1,5 млн безробітних. У нашого гіда син уже два роки шукає роботу. У Лондоні живе 8 млн осіб. Заїжджаємо в банк, міняємо долари на фунти, 1 фунт = 2 долари, втрачаємо близько 3 доларів.

Діти одягнені так собі. Особливість: малюкам надягають чепчики, а ноги голі, в шортиках. Бачили дивне: парочка підʼїхала на лімузині. До речі, у них в машинах для дітей є спеціальні крісла. Дуже багато чорних. На стінах плакати: концерти, пиво, кава і все інше. Машини дуже класні. Нарешті на очі потрапляють звичайні будиночки, дуже окей виглядають. Будинки в центрі міста — шик і модерн.

Були в Сіті, будинки великі, Біг-Бен, собор Святого Павла та інші визначні памʼятки. Гуляли і все дивилися. Нас зустріли якісь люди з білими плакатами і гаслами: «Христос воскрес» і «Свободу друку в СРСР». Заходила в аптеку, є все що завгодно, від рушників і капців до фарби для волосся. Рази три заходила, нічого знайомого або співзвучного з нашими ліками не зустріла.

Цілий день екскурсії, повернулися на корабель, тут і їмо. Гід пішла — робочий день закінчився. Нудно. Хочу додому.

7 листопада

Їдемо в Тауер. Дорогою традиційно розмовляємо. Діти до 12 років — загальноосвітня школа, опісля — 5 спецпредметів. Програма залежить від вчителя (він сам вирішує, що викладати, а що ні). З 16 років можуть продовжувати, два роки готуватися вступати в університет. Садки приватні, з двох років, один фунт на день. В 11 років перевіряють здібності за допомогою тестів. Намагаються визначити, куди далі дитині.

Є платні приватні школи. Вартість 600 фунтів на рік. А є ще пансіони, 1500 фунтів на рік. Університети безкоштовні, потрібно здати три предмети, наприклад, у Кембриджі. Тоді студента утримують батьки. Музична освіта: пʼять годин на тиждень. Приїхали з вінком на могилу Карла Маркса. На плиті — кудлата голова. Кладовище дуже занедбане, плити провалилися, бурʼян-тлін.

Приїхали до собору. Йдуть не всі, є година часу, зовні він дуже гарний, шкодую, що не пішла, але дуже боялася не встигнути зробити покупки. Їмо в стейкхаусі. Потім — забіг по магазинах. Словом, оббігала магазини двічі, все одно все дуже дорого. Вирішила витратити останні 40 фунтів. Джинси, каблучка, тканина, кофточка, водолазка, гумка — от і всі фунти потрачені. Звичайно, всього дуже багато, але дещо і ми купили. Кияни тягнули в автобус килими. Ну це особлива стаття про ганчірʼя, говорити про це можна багато.

Трохи про магазини. Стаєш на сходинку — двері відчиняються. Сходиш — зачиняються. Обслуга на висоті, але ж ми з Марсу. Дуже погано не вміти говорити, нічого не розуміти. Розмірів не запитаєш, як турки. І гід ще цей тримає за руки: того не бери, на те не дивись, цього не смій. Звідки він, проклятий, на мою голову взявся? От же ж покарав Господь!

Нагадаю про товариша Когана. Коли їхали, ще вдома попередили: у Когана не купувати. Це емігрант, його крамниця в самому порту (продає все старе, браковане дуже дешево). Є, звісно, дещо, одразу розхапали. Одна наша з групи купила шубу — молодець. І доцент з педінституту доньці шубу купив. Доцент медінституту купив магнітофон, але наче потім пошкодував. В останній день в порт приїхали два підприємці, ось у них, кажуть, були справжні шмотки. Купили би все необхідне і не тільки, якби поруч не було цього апендицита-гіда. Що ж тепер шкодувати вже в порожній слід.

Увечері святкова вечеря: шматок осетрини, справжньої, а ось чорна ікра підробна. Тістечка, морозиво. Батько їв курку, а я ласощі. Думала, тебе б сюди, але тут на три години пізніше, ти вже спала. Скучила за тобою, а ти не снишся.

Прощаємося з Англією, вона мене задовольнила повністю, більше вже, мабуть, нічого не вразить. Залишилося небагато: день плисти, день у Данії, день пливемо, день у Фінляндії. Далі Ленінград, Москва і нарешті Ворошиловград, ми будемо вдома.

Копенгаген — Гельсінкі — Ленінград — Москва — Ворошиловград, 8—15 листопада

8 листопада

Ходила на палубу в брючному костюмі. Прилетіла зграйка шпаків. Я їх намагалася годувати, а вони не їли. Тільки настовбурчилися. Ранок був, як ніколи. Взагалі весь день якесь блаженство. Все-таки людина не може відчувати тільки негативні емоції. Англія така гарна: строгість без зла, діловитість без вихваляння, велич без бутафорії.

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Увечері дивилися фільм, після цього — анекдоти. Я більшу частину і не запамʼятала. Ось один. Відпочивальники поділяються на тигрів, вовків та віслюків (ці приїхали з дружинами). А жіноча половина — на дам, не дам і дам, але не вам. Іноді ходили в бар. Якось же треба спілкуватися.

9 листопада

Приїхали в Копенгаген трохи раніше, ніж прогнозовано, в дуже гарне місце — і одразу на берег. Іллі встигли передати місцеві підприємці адресу із запрошенням у гості. Спочатку потрібно зробити бізнес, потім щось шукати. Бігали, як і багато хто, щоб збути дві пляшки горілки. Їх ми купили в барі пароплава. Збули ледве-ледве.

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Нас близько 500 осіб, добираємося в господарські магазини поляків. Всі хочуть щось купити, ясно, що продавці втомилися. Але і ми не винні, що вони знають нашу мову, що у них все дешевше і можна навіть на наші мізерні копійки щось купити і не погане. От ми всі й товклися біля цих магазинів до 23:30.

Я взяла (курс 1 долар — 5,5 крони): мохер за 3 крони, вітрівку — 20 крон, парасольку — 13 крон. Все це, по суті, за горілку. Ледве-ледве йдемо додому. Втомлені страшенно. Завтра все будемо дивитися, а сьогодні час на справи.

10 листопада

Вранці рано снідаємо — і на берег. Робимо багато знімків, знайомимося з парком. Мости, лавки, статуї, все добре поєднується одне з одним. Але особливість — це русалонька. Герб міста. Сидить на гранітному камені дівчина, невеличка, навколо тепло і сонячно, ось і легенда. Їдемо далі, школа. Дітей як горобців. Дуже багато велосипедів. На них їздять у школу і на роботу. Ось бабуся, в оксамитових штанях і на велосипеді.

Із особистого архіву Євгена Спіріна

Дорогою знову розмовляли. Половина шкіл державних, інші приватні. Вчитель у школі — 6 300 крон. На заводі, фабриці — 10 400 крон. Чорнороби отримують за тиждень, не подобається — звільняйся, 500 крон. За квартиру без зручностей — 300 крон, за останнім словом — 1000. За одне місце в садку 2 000 крон на рік. Бюджет сімʼї: 20% їжа, 6% алкоголь, 5% тютюн, 7% одяг, 3% гігієна.

Їдемо вечеряти на пароплаві, вечеря, як завжди, з фруктами. Потім музичний зал і спати. Завтра 17 років, як ми повʼязані на папері. Якщо буде все добре, скажу про дату. Ні, звичайно, не скажу.

12 листопада

Із особистого архіву Євгена Спіріна

У Гельсінкі. Магазини так само ломляться. Але вже немає ні бажання, ні настрою дивитися шмотки, тим більше, що горілку беруть за чверть ціни, а так монет немає.

13 листопада

Рано-вранці, о сьомій, валізи в зуби — і в Ленінград. Набридли ми всім, а всі нам. Сиділи близько години, поки не здали іноземні і не отримали рідненькі паспорти. Грошей в наявності 23+25+12, а потреби великі. Оленка без чобіт, мені на голову шапку. Ще треба колготи і бабусі подарунок. Поїзд на Москву о 19:45, здали речі — і на Невський.

Холодно, бруд, народу тьма. Ходити по магазинах нема охоти. Дивитися щось у них після тих — смішно. І товари, і обслуга. Беру шапку Олені і собі. Все сіре, непривабливе. Ти ж знаєш, як я захоплювалася Ленінградом, а виявилося, що це плагіат. Місто-копія. Втрачені мрії. Купили оселедець. Речі взяли — і в вагон. Брудно, темно, вечеряємо абияк.

14 листопада

Встаємо, бігом на Павелецький вокзал. Холодно, брудно, на вокзалі сморід. Наші попутники кепські, горбаті. Потім в метро і на Красну площу.

Потім йдемо в ЦУМ. Я заплющила очі. Не хочу ходити тут, але треба кудись себе подіти. Їли в дивному кафе, бруд, убогість, жахливий настрій. Блукаємо просто містом від нудьги. Потім пішли кататися на тролейбусі. Там хоч тепло. Випадково побачили кінотеатр. Зайшли, дивимося, а там йде «Право на любов». Я більше дрімаю, ніж дивлюся фільм. Нарешті вечеря, але вже не в ресторані на 7-му поверсі, а в скромному кафе. Їмо бульйон, млинці з мʼясом і каву. Поруч повсюдно туристи з Куби.

15 листопада

Останні дві години. Ранок. Скоріше б вже додому. Побачити тебе, дізнатися, як все було тут, поки я була там. Чи не кривдив тебе хто, як день народження. Скоро, слава Богу, вдома.

Із особистого архіву Євгена Спіріна

P. S. Коли відпливали з Копенгагена, поряд став фрегат — сім військових кораблів. Озброєні до зубів... Кажуть, не вперше команда у них ставати поруч. Наш маленький білий пароплавчик посеред вороння. Мені захотілося додому. І я навіть згадала молодість і торкнулася краєм всього єства свого. Захотілося включити голосно музику і почати танцювати.