Китай не вперше приховує епідемію. Публікуємо уривок із книги «Китайський шлях. Подорож у майбутнє» Роба Ґіффорда. Він проїхав країною і записав розповіді тих, кого зустрічав

Автор:
Алла Кошляк
Дата:
Китай не вперше приховує епідемію. Публікуємо уривок із книги «Китайський шлях. Подорож у майбутнє» Роба Ґіффорда. Він проїхав країною і записав розповіді тих, кого зустрічав

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Журналіст Роб Ґіффорд багато років працював із Китаєм, вивчив мову і вирушив у подорож трасою 312 — від Шанхая до кордону з Казахстаном. Він проїхав плантації, індустріальні міста і пустелю Гобі, зустрічав різних людей — селян, успішну молодь, чиновників, повій у караоке, сезонних робітників, тибетських монахів — і записував їхні історії. Поряд з цими замальовками автор наводить факти з історії Китаю та розмірковує, чи стане він наступною наддержавою. «Бабель» публікує уривок із книги «Китайський шлях. Подорож у майбутнє» Роба Ґіффорда з дозволу видавництва Vivat. У цьому уривку він розповідає, як у Китаї приховували епідемію СНІДу і чому журналіст має ховати плівки з інтерв’ю у плавки.

У будь-яку поїздку я беру із собою мінідиски діаметром близько восьми сантиметрів, на які записую всі інтерв’ю. Якщо ці мінідиски будуть втрачені, мені не буде про що розповісти людям. А в Китаї, якщо пхаєш носа, де на тебе не чекають, можна опинитися в поліції. Позаяк правоохоронці геть не зацікавлені в тому, щоб ви розповідали на весь світ про їхні темні справи, вони вас обов’язково обшукають: і вас, і ваші сумки, причому дуже ретельно. І відберуть мінідиски разом із камерою, відеоплівкою та записниками, якщо знайдуть.

Тож я розробив певну стратегію на випадок арешту, до якої планую вдатися й сьогодні (адже я маю намір записувати інтерв’ю). Я кладу в кишеню мінідиск із невинним змістом, який у разі необхідності дуже швидко вставлю на місце мінідиска з інтерв’ю. Останній при цьому слід сховати в труси: туди не захоче лізти навіть дуже войовничо налаштований поліціянт.

Тож, якщо на вас так звані боксери, хай що б ви туди поклали, воно рано чи пізно почне сповзати вниз по нозі та, якщо не пощастить, може випасти з холоші. Якщо в цей момент ви стоятимете перед кількома поліціянтами, вам гаплик: найімовірніше, вам загрожуватиме позбавлення волі. Така сама доля чекатиме на всіх китайців, які засвітилися в інтерв’ю. Тож рекомендую не нехтувати моєю порадою: якщо ви їдете до Китаю за матеріалом неоднозначної тематики, не забудьте плавки.

З іміджем провінції Хенань не пощастило... тут живе 93 мільйони... Тобто земельні ділянки тут ну дуже маленькі, а рівень життя ну дуже низький. Можливо, саме через тисняву тут процвітає шахрайство всіх видів і форм.

Китайці просто ненавидять цю провінцію. Мало не на кожному кроці можна почути, які нікчемні люди там живуть.

Але Хенань не завжди мала таку погану репутацію. Навпаки, свого часу ця провінція була символом блиску китайської цивілізації, не кажучи вже про її дивовижну життєздатність, її вважали мало не раєм на землі, адже вона розташована в самому серці країни, подалі від небезпечних прикордонних регіонів...

Провінція Хенань

Википедия

Моя мета — села хворих на СНІД, які розташовані в північній частині Хенані. За даними зарубіжних неурядових організацій, тільки в цій провінції живе близько 300 000 ВІЛ-інфікованих, причому відповідальність за цю епідемію цілком лежить на місцевих органах комуністичної влади, які цей факт ретельно приховують.

На Заході СНІД не звикли асоціювати з Китаєм. Страшна епідемія, яка роками викошує населення Південної Африки, в Азії ще не сягнула таких масштабів, хоча Організація Об’єднаних Націй попереджає: якщо не вдатися до серйозних заходів, кількість хворих у Китаї невдовзі може перевищити десять мільйонів.

Наркотики та проституція не оминули й Китай: обидва явища поширюються зі страшенною швидкістю. Однак у Хенані поширення ВІЛ/СНІДу пояснюється іншою, навіть більш разючою причиною: державними програмами, у межах яких фермерів заохочували здавати кров за гроші.

Коли на початку 1990-х субсидії, видані центральним урядом під час переходу від планової економіки до більш-менш ринкової, завершилися, місцеві органи влади були змушені шукати власні джерела прибутку. Тоді Хенанський департамент охорони здоров’я запропонував купувати кров звичайних землеробів, а отриману з неї плазму продавати західним і китайським фармацевтичним компаніям для виготовлення вакцин. Аналогічні схеми були запроваджені також в інших провінціях, однак Хенань вирізнялася масштабом і, відповідно, постраждала більше за решту.

У містечках було відкрито станції забору крові, а в села виїжджали великі пересувні клініки. Фермери швидко з’ясували, що за одну порцію крові платять більше, ніж вони заробляють за місяць у полі. Новина ширилася з блискавичною швидкістю. На жаль, не відставав і ВІЛ.

Процедура була така. Селянин заходив у спеціальний фургон, де йому в руку вставляли голку для відкачування крові. Кров потрапляла у спеціальну спільну ємність для змішування, а після відділення плазми її закачували назад у руку, позаяк китайці зазвичай неохоче розлучаються з цією рідиною.

Коли ж наприкінці 1990-х землероби почали скаржитися на дивні висипки, тутешні медики тільки стенали плечима. У 2000—2001 роках селяни почали вмирати. Місцеві органи влади не підпускали до них представників ЗМІ, однак сьогодні китайським чиновникам все ж таки значно складніше приховувати свої справи, ніж раніше. Найсміливіші видання опублікували кілька статей, і незабаром у села вирушили журналісти з-за кордону, які бажали взяти інтерв’ю в постраждалих. Був поміж них і я. Протягом кількох років центральний уряд заперечував проблему як таку, однак наприкінці 2004 року Пекін неочікувано змінив тактику і взявся проблему розв’язувати. Проте центральна державна ініціатива мало вплинула на Хенань через одвічні труднощі, пов’язані з реалізацією республіканської політики на місцевому рівні. Влада Хенані хотіла передусім зберегти власну репутацію, отже, відвідувати села, уражені СНІДом, було заборонено. Навіть лікарям і чиновникам, які прибули з Пекіна, не давали працювати...

На півдні Хенані сіл, де населення масово хворіє на СНІД, близько тридцяти. Кілька з них розташовані приблизно за дві години їзди на північ від Сіньяна трасою 107… З огляду на той факт, що Хенань лежить на перетині всіх доріг у центрі країни, стає зрозуміло, як сюди потрапив вірус.

Уважають, що його завезли далекобійники з так званого Золотого трикутника — області в південно-західній частині Китаю, поблизу кордону з Лаосом і Бірмою, які заразилися внаслідок статевого контакту з інфікованою людиною або під час вживання наркотиків. Так, трасами, ВІЛ поступово рушав на північ. Коли ж його підхопило кілька людей у Хенані, це збіглося з програмою забору крові в умовах цілковитої антисанітарії. Спалахнула епідемія...

— Жінка захворіла в січні 2002-го, а в серпні того ж року померла, — розповідає тридцятидворічний Лі Чженда.

У нього неслухняне чорне волосся, вуса, на підборідді рідка щетинка. Він не наважувався здати аналізи аж до серпня 2004 року.

— Я не хотів знати, — каже він, хоча, за його ж словами, здогадувався, що в нього знайдуть ВІЛ.

Тепер він приймає цілу купу ліків, які пекінські неурядові організації зрештою вибили з місцевого уряду.

— Я приймаю ліки, але вони мають дуже неприємні побічні ефекти, і я погано почуваюся, — ділиться він.

...Біля наступного будинку на мене чекає повна кімната хворих — дуже гнітюче видовище. Їх десь п’ятнадцять, і всі сидять мовчки: прості землероби, приречені на смерть через корумпованість і халатність влади. Ху відрекомендовує мені тридцятичотирирічного чоловіка на ім’я Ден Сяомін. Його дружина померла від СНІДу у 2000 році. Він також інфікований. Минулого тижня померла його донька, їй було лише шість. Батько в горі. Каже, дитині було дуже зле, бо в неї також був СНІД. Якось уночі вона стала блювати, тож він повіз її до лікарні. День вона пробула там, а наступної ночі померла.

Не знаючи, куди подітись від відчаю, — адже його родину було знищено, — Ден звинуватив у смерті доньки адміністрацію лікарні. Він залишив її тіло у вестибюлі, щоб усі могли її побачити. Йому сказали, що, коли він не забере труп, його заарештують. Він заручився підтримкою рідних і друзів, але того ж вечора прийшли п’ятдесят поліціянтів і забрали тіло, як вони пояснили, для кремації...

Поговоривши з ними ще якийсь час, я залишаю це село так само, як приїхав: у завішаному причепі… Про всяк випадок я витягую з диктофона мінідиск зі всіма інтерв’ю, натомість вставляю «запасний», а цей ховаю в труси...

На перетині трас 107 і 312 встановлено знак: «Профілактика СНІДу — обов’язок кожного»... За кілька метрів — квінтесенція приниження. Нове гасло комуністичної партії: «Народ понад усе».