У США може відбутися справжня революція? Це малоймовірно, але культурна революція вже почалася — з боротьби за свободу слова. Ось як вона виглядає

Автор:
Гліб Гусєв
Редактор:
Євген Спірін
Дата:

Кароліна Ускакович / Артем Марков / «Бабель»

Два тижні тому півтори сотні інтелектуалів зі світовими іменами — серед них були письменники Джоан Роулінґ, Стівен Пінкер, Марґарет Етвуд і Салман Рушді — підписали маніфест на захист свободи слова. Зазіхає на свободу слова новий рух, який охрестили «культурою цькування» (cancel culture) — він складається зі студентів, працівників медіа, молодих політиків та активістів, викладачів університетів. Спирається цей рух на ідеологію «критичної соціальної справедливості». Насамперед, він перевизначив расизм: всі організації американського суспільства (університети, наукові лабораторії, політичні партії, медіа) вважаються «системно расистськими» за замовчанням, оскільки в них немає справжнього расовго балансу. На думку представників руху, Америка розділена на пригноблених (це переважно меншини) і правлячий клас гнобителів (це насамперед білі цисґендерні гетеросексуальні чоловіки), і свобода слова — це не фундаментальне право, а один із інструментів правлячого класу. Як рішення, «культура цькування» пропонує білим людям усвідомити свої привілеї і покаятися, а якщо вони не хочуть цього робити, то активісти влаштовують віртуальні набіги на соцмережі, щоб позбавити їх репутації. Заслужені інтелектуали проти.

Сьомого липня півтори сотні публічних інтелектуалів підписали маніфест на захист свободи слова. Маніфест вийшов у журналі Harpers — одному з найбільш старих і заслужених американських тижневиків.

Маніфест містив два посили. Перший — соціальна справедливість важлива, але вимоги справедливості не повинні обмежувати свободу, і насамперед свободу слова. Другий — необхідно припинити «культуру цькування», тобто набіги активістів на університети, медіа та приватні компанії з вимогою звільнити неугодну людину.

Ці набіги проходять у віртуальному просторі (зазвичай, у Twitter), але мають реальні наслідки: досить велика група активістів може нашкодити репутації людини, навісивши їй ярлик «расиста». Зробити це стало тим легше, що нова ідеологія перевизначила расизм: під расизмом активісти тепер розуміють «системний расизм», і кожного, хто не хоче покаятися в тому, що він — «частина системи», можуть записати в спільники працівників поліції, які вбивають темношкірих (масові протести після вбивства Джорджа Флойда тривають в Америці вже другий місяць поспіль). Ось як учасників «культури цькування» описав один з американських економістів: «в країні виросло покоління добровільних цензорів, які вкрай легко ображаються і не мають почуття гумору, зате в них дуже багато почуття моральної правоти».

Маніфест Harpers підписали, серед інших, письменники Джоан Роулінґ, Мартін Еміс, Марґарет Етвуд і Салман Рушді, лінгвіст і політичний філософ Ноам Чомски, професор Френсіс Фукуяма, журналіст Малкольм Гладуелл, лінгвіст та історик Стівен Пінкер, а також Метью Іглесіас — співзасновник видання Vox, відомого прогресивним ухилом (або, іншими словами, «ухилом вліво») в американському політичному спектрі.

Автори маніфесту зробили помітне зусилля, щоб означити, що в політичному спектрі вони перебувають саме «ліворуч від центру» і хочуть дотриматись нових правил гри. Список підписантів зумисне різноманітний (diverse), у ньому впадають в око багато лібералів та представників меншин (у тому числі, трансґендерних людей). В одному з перших абзаців автори листа спеціально нагадують, що «Трамп становить загрозу для демократії» — явно для того, щоб опоненти не могли з легкістю назвати їх «правими» або расистами. Не допомогло.

Когнітивний психолог і лінгвіст Стівен Пінкер, письменниця Джоан Роулінґ.

Кароліна Ускакович / Артем Марков / «Бабель»

Через три дні вийшов контрманіфест — його підписали переважно працівники університетів і журналісти з видань VICE, New York Magazine, New York Times, WIRED.

Контрманіфест починається з обговорення морального обличчя інтелектуалів, які підписали маніфест Harpers. Слова маніфесту він тлумачить так: багаті білі люди з вільним доступом до медіа та величезними аудиторіями лицемірно скаржаться на те, що їм стало страшно висловлювати свою думку вголос. Насправді їх просто дратує, що зараз у медіа можуть вільно висловлюватися темношкірі та LGBTQ+ (особливо транслюди).

Головний посил контрманіфесту стосується не свободи слова, а медійної влади над умами: «багатий і впливовий журнал Harpers дав слово людям багатим і впливовим». Тим самим він поповнив їхній культурний капітал, якого в них і так предостатньо, і таким чином підживив системну нерівність. Про письменницю Джоан Роулінґ контрманіфест каже, що вона «вивергала трансфобну і трансмізогіністичну риторику», а на аргументи маніфесту відповідає, що «це скарги», які «в кращому разі здаються безглуздими та недоречними, а в гіршому — відверто расистськими».

І маніфест, і контрманіфест кілька днів обговорювали американські медіа. Критики маніфесту Harpers говорили, що «культури цькування» в реальності не існує, що насправді це ярлик, який навісили на молоде покоління, незадоволене расизмом, сексизмом, гомофобією та трансфобією. Саме тоді позаштатний критик Vox, трансжінка Емілі ВанДерВерф публічно пожурила Метью Іглесіаса — співзасновника Vox, який підписав маніфест Harpers.

У своєму відкритому листі вона сказала, що поважає Іглесіаса, що він зробив їй багато добра й має право на власну думку, проте його підпис «змушує її почуватися трохи менш у безпеці в Vox», — тому що він стоїть поруч з підписом Джоан Роулінґ, яку звинувачують у трансфобії (тобто він автоматично стає співучасником).

Заявити про те, що ти не почуваєшся в безпеці, бо поруч люди з іншою думкою — це одна зі стратегій, яку раніше використовували активісти «соціальної справедливості» в університетах, щоб позбутися неугодних викладачів. Цю стратегію перейняли й активісти в медіа та політиці. ВанДерВерф зробила наступний крок: вона заявила, що не почуває себе в безпеці, тому що її колега підписав лист, де сказано, що люди з різними думками здатні мирно домовлятися між собою.

ВанДерВерф прямо писала, що вона не хоче, щоб Іглесіаса почали цькувати. Проте саме після її листа в Twitter почали обговорювати моральне обличчя співзасновника Vox. Конфлікт швидко погасили завдяки участі другого засновника — Езри Кляйна.

Співзасновники Vox Езра Кляйн і Метью Іглесіас.

Кароліна Ускакович / Артем Марков / «Бабель»

Тоді ж в інтернеті почалась кампанія проти лінгвіста Стівена Пінкера, який підписав маніфест Harpers. Кілька сотень студентів, лекторів і професорів лінгвістичних факультетів закликали колег анулювати його почесне членство в Асоціації лінгвістів Америки й викреслити зі списку медіаекспертів (зараз у листі-заклику понад 600 підписів).

Пінкера звинуватили в тому, що він потурає расизму й використовує «собачі свистки» (dog whistles). Обвинувачення ґрунтувалося на одній статті Пінкера та пʼяти його постах у Twitter, де науковець посилається на статистику злочинності. В одному з твітів Пінкер пише, що проблема поліцейського насильства проти темношкірих — це, насправді, проблема перевищення меж поліцейського насильства щодо всіх громадян, а акцент на кольорі шкіри тільки заважає вирішити справжню проблему.

У заключному абзаці автори листа говорять, що «не хочуть оцінювати дії Стівена Пінкера з погляду моралі або цькувати його». Вони всього лише хочуть зазначити, що його «публічні дії складаються в патерн приниження реального насильства, причиною якого є системний расизм і сексизм; патерн, у якому знаходиться місце обману та спотворенню фактів».

Кілька вчених розібрали звинувачення проти Пінкера, а професор Єльського університету, соціолог Ніколас Крістакіс твітнув картинку Гуллівера, якого знерухомлюють ліліпути.

Наступного тижня з «лівих» американських видань пішли два недостатньо «лівих» працівники: Барі Вайс та Ендрю Салліван. Редактор шпальти думок газети The New York Times Барі Вайс звільнилася 14 липня. А через кілька днів стало відомо, що журнал New York Mag (який входить у видавництво Vox Media) скоротив одного з найвідоміших американських «консервативних» колумністів — Ендрю Саллівана.

Колумніст Ендрю Салліван і редактор Барі Вайс.

Кароліна Ускакович / Артем Марков / «Бабель»

Причини свого відходу Барі Вайс докладно пояснила у відкритому листі (сама газета присвятила її звільненню окрему замітку).

Вайс почала працювати в NYT три роки тому — її найняли спеціально для залучення авторів з консервативної («правої») половини політичного спектру. NYT вважається ліберальною газетою, симпатизує Демпартії та її кандидатам і перед виборами 2016 року пророкувала перемогу Гілларі Клінтон. Коли на виборах переміг Дональд Трамп, редколегія зрозуміла, що газета не цілком розуміє та відображає реальне життя країни. Однак, пише Барі Вайс, ідея про те, що відкрита суперечка між лібералами та консерваторами важлива для демократії, не прижилася. «Замість цього, в газеті сформувався новий консенсус: істина не народжується в суперечці, істина — це ортодоксальне вчення, яке відомо деяким освіченим, а вони вже будуть повчати всіх інших». Колеги називали Вайс нацисткою і расисткою, зокрема й публічно, в Twitter, а її друзів у редакції цькували. Врешті-решт, вона не витримала тиску і звільнилася.

Ендрю Салліван, якого скоротили з журналу New York Mag, теж написав прощальний лист. Салліван — автор кількох найпопулярніших матеріалів в історії журналу. Він одним з перших у медіа заявив про те, що є гомосексуалом, виступав проти Дональда Трампа і за право геїв укладати офіційні шлюби, підтримує легалізацію наркотиків, реформу поліції та високі податки на багатих. Одним словом, хоч Салліван і називає себе «консерватором», його неможливо назвати «украй правим» — навпаки, він ближче до ліберальних прихильників Демпартії.

Своє скорочення він пояснює так: «критична маса працівників і менеджменту журналу, який належить Vox Media, не хочуть зі мною асоціюватися — і вони мають на це повне право». Ці працівники (пише Салліван) вірять, що будь-яка людина, яка не підтримує «критичну теорію», тим самим завдає фізичної шкоди своїм колегам — просто тим фактом, що перебуває в одному з ними просторі.

Два з половиною роки тому Ендрю Салліван опублікував у New York Mag колонку про «воїнів соціальної справедливості», які отримали дипломи і пішли освоювати доросле життя зі своєю студентською ідеологією. Вона називалася «Тепер ми всі живемо в кампусі університету».